— Петьку! Скажи хоч ти-и-и! Ми не винні-і-і! Ги-и! Ми хотіли як краще…
— Я вже казав, — стогнав Петро, звиваючись вужакою. — Так не віри-и-ить!..
— Я тобі покажу, — погрожував батько, витріщивши страшні чорні очі. — Я тобі покажу, як красти, та ще й брехати! На марсіанина хочеш звалити?
— І мій луципер, — бідкалася Марина, — звалює на когось! Треба розкрити, бо тут ціла банда! Бач, до чого доводить неробство, гультяйство! Я тебе, ідолюку, на тиждень в комору посаджу, якщо в міліції випустять!
— За що нас в міліцію! — плакав Іван. — Ми не винні!
— Там розберемось! — похмуро сказав Петрів батько. — Ходімо!
Вони рушили до сільради, знявши хмару куряви.
А за ними — валують собаки, весело регочуться, вистрибом, колесом виграють діти, золоті соняхи здивовано-насмішкувато схиляють важкі голови до землі…
І ось вже біля невеликої хати, де на вивісці виведено; сільська Рада, бадьоро вуркотить автомашина, а в кузові, рядочком, любесенько сидять на ослінчику, ніби кури на сідалі, Петро, Іван і Варка. Дівчина й тут тримається незалежно, презирливо закопилила губу, дивиться на людей ніби з висоти королівського трону. Біля злочинців — виконавець з рушницею, молодий здоровило. З дверей сільради виглянув голова — товстесенький добродушний чоловік.
— Прямо в міліцію. Та не вовтузьте їх. Діти вперше попали в перепльот. Одумаються! Аби лиш призналися! Ну — сідайте й ви, батьки!
Петрів батько та Іванова мати вилазять на машину, сідають по боках. Авто рушило.
Голова, почухавши лису голову, сказав:
— Гм. Отакі сопляки — і бандити! Хто б сказав? От тобі й виховання!
На стіл впало дев’ять пачок по сто карбованців.
Капітан міліції — сухорлявий, з великим хрящуватим носом, з гострим поглядом, — аж подався вперед.
— Звідки це?
— Дев’ятсот тисяч старими грішми, — похмуро сказав Петрів батько. — Де вкрали — не кажуть. Так ми до вас.
— Хто вкрав? — поцікавився капітан.
— Ось — полюбуйтесь. Мій синок. А оце — її. А оця хвойда — Пилипенкова, знаменитого конюха донька!
Затримані похнюпилися, мовчать, блимають з-під брів. Капітан, заклавши руки за спину, пройшовся півнем довкола них, розглядаючи з різних боків.
— Тек-с. Гм. Рано. Дуже рано. Але такі великі гроші? Масштаби чималенькі!
— У них дружки, — схвильовано сказала мати. — Хай признаються, звідкіля вони тут взялися? То вони підбили їх…
— Взнаємо! — пообіцяв капітан. — У нас заговорять. Ви з якого села?
— 3 Гнатівки…
— Ага. Чудово. Знаєте що? Вийдіть поки що в коридор. Я сам з ними…
Петрів батько і Йванова мати рушили до дверей. Мати затрималася на порозі.
— Ви вже, начальнику, розберіться… Це ж перший раз у них…
— Все з першого разу починається, — пояснив капітан.
Двері зачинилися. Капітан підійшов до затриманих. Поглянув на купу грошей.
— Тек-с. Ну, так я слухаю…
Хлопці перезирнулися, засопли. Варка висмикнула з кишеньки сигарету, хотіла запалити.
— Тут не можна курити, — строго сказав начальник. Потім ласкаво усміхнувся. — Не бійтесь. Вас виправдають. Головне — справжніх бандитів назвати, розкрити. Хто вас навчив? Де ви пограбували касу? А може, це фальшиві?
— Ми нікого не грабували, — зиркаючи спідлоба, басом озвався Іван. — Це все Пришелець. З інших планет…
— Те-те-те! — похитав головою капітан. — Ти, видно, не такий простачок, хлопче, як твоя мама каже! Симулюєш божевільного? В психіатричну хочеш? Не вийде!
Він підійшов до телефону в кутку кімнати, набрав номер.
— Не вийде, — повторив капітан, посварившись пальцем. — Алло! Кривошапка? Негайно зв’яжися з усіма ощадкасами, банками нашого куща. Так. Чотири райони. Дізнайся, де пограбовано. Частина групи у мене. Два бандити і одна дівка. Еге ж, молода. Молода, та рання. Нова Сонька Золота Ручка росте. На суму? Ще невідомо, яка сума. Не менше двох-трьох мільйонів. Старими… Старими грішми, кажу… Новимидвісті, триста тисяч… Що? І в інші райони теж подзвони. Справа важлива…
Затуливши трубку долонею, капітан перейшов на шепіт, а Петя, прихилившись до Івана та Варки, сказав:
— Треба тікати. Бач, як влипли? Не розплетеш…
— Як же ти втечеш?
— Ти забув про Еліксир. Що забажаєш — те й буде.
— Так це ж для себе, — засумнівався Іван.
— Дурню, Щоб іншим робити добро, треба спочатку себе врятувати! Кумекаєш?
— І то правда! — підхопила Варка.
— Отож-бо! Хай ми опинимося там, де були ввечері!
Почувся свист, налетів вихор.
Злочинці раптово зникли.
Капітан, як стояв біля телефону, так і завмер з роззявленим ротом, ніби кам’яна статуя…