— Я не з Марса, — сказав Пришелець. — Я з іншої системи. З Сіріуса.
— З Сіріуса? — здивувалася Варка, зробивши губи сердечком. — Тим більше. Люди тисячі років мріяли про таку зустріч. А ви — сюди й назад! Ну залишайтеся! Тут є такі дівчатка! Пальчики оближеш!..
— Пальчики? — здивувався Пришелець. — Навіщо? Потім — я не можу. На нашій планеті винайдено Еліксир Всемогутності. Рада Планети доручила всім космонавтам роздати цей Еліксир іншим мислячим істотам, щоб допомогти їм у боротьбі з незнанням, з технічними труднощами. Отже, моє завдання таке: опуститися на планету, зустріти людей, віддати їм Еліксир і летіти далі — на інші планети…
— Елік… сир? — заїкнувся Петро. — А що це таке? Еліксир Всемогутності?
— Хто ковтне його — отримає всемогутність. Чого б він не забажав — все здійсниться;..
— Все? — недовірливо запитав Петро.
— Все.
— Ги, — заіржав Іван. — Оце так! Мабуть, бреше!
— Тоді давайте його нам! — скрикнув Петро. — Ми вип’ємо Еліксир самі!
Пришелець дістав з кишені комбінезона три малесенькі пляшечки, віддав хлопцям і В арці.
— Молодці,— кивнув він, усміхаючись привітно, — не боїтеся всемогутності. Бажаю вам щастя в праці, в творчості!
— В праці? — злякано перепитав Петро. — А чому — в праці?
— А для чого ж ще потрібна всемогутність? Для праці, для творчості. Еліксир діятиме впродовж місяця і припинить свою дію, якщо ви спрямуєте свою силу на егоїстичні потреби — для збагачення, насолоди або слави. Треба діяти на благо інших істот, — тоді Еліксир даватиме силу завжди. Ви збагнули? Бажаю щастя і радості! До зустрічі!
Червоні очі робота згасли. Пришелець взяв його в оберемок, поніс в кабіну літального апарата. Виглянувши з люка, привітно махнув рукою, після чого отвір закрився, а весь диск замерехтів багряним вогнем.
— Рвонемо звідси, — крикнув Петро. — А то ще покалічить!
Всі троє пробігли, впади в канаву, причаїлися. Диск похитнувся, безшумно поплив у повітрі, осяяв ліс, луки казковими променями І блакитним маревом пропав у небі,
Іван звівся на коліна, протер очі,
— Слухайте, братці, а нам все це не приснилося?
— А це що? — сказав Петро, показуючи пляшечки, — Давайте вип’ємо, доки вони не щезли…
— А раптом воно… теє,— несміливо озвався Іван,
— Що?
— Вибухне…
— Дурню! — насмішкувато поплескав товариша по плечу Петро. — Варто мислячій істоті летіти з далекої планети, щоб отруїти тебе. Страшенно важлива справа! Ти як хочеш — а я п’ю!
Він залпом вихилив пляшечку, ніби прислухаючись до смаку рідини.
— Ну… як? — заінтриговано запитала Варка. — Міцне?
— Не дуже, — сказав Петро, погладжуючи себе по животу. — Солоденьке… Тепле… Нічого, пити можна. Наче компот…
— Тоді давай і мені,— озвався Іван, вихоплюючи з рук Петра пляшечку.
— Мені теж, — загаласувала дівчина.
За хвильку всі пляшечки були спорожнені. Іван знизав плечима, принюхувався, дивувався.
— То що — тепер ми всемогутні?
— Гм, — пробурмотів Петро. — Так мусить бути…
— Може… спробуємо?
— Як?
— Ну… щось наказати… придумати вимогу…
— Ніби в казці про Алладіна?
— Ой, як здорово, джентльмени! — зраділа Варка. — Аж не віриться!
— Зажди, — промовив Петро, — Пришелець сказав, що творити треба для блага інших… а для себе — ні…
— Навіщо тоді всемогутність? — посмутнів Іван, — З неї навіть снідання не матимеш!
— Ідіоти! — зненацька підскочив угору Петро і радісно ляснув себе по стегну. — Як це ми не змикитили? Ми ж будемо мати все-все, що заманеться! Ми станемо найпершими людьми на Землі, наймогутнішими!
— Як? — витріщив очі Іван.
— Поясню! Тільки перш за все — пожерти чого-небудь! А то від сирої риби щось гуде і виє в животі!..
— Як же ти поїси? Для себе ж не можна?
— Безголовий! — хитро всміхнувся Петро. — Треба мати казанок на шиї, а не дране відро…
— Ну?
— Ось тобі й ну? У воді, у Дніпрі, риба є?
— Ну, є…
— Вона їсти хоче?
— Хоче. Тільки куди ти гнеш?
— Давай нагодуємо рибу, — пояснив Петро, давлячись від сміху. — Пришелець казав, що треба турбуватися про інших. Навіть про нижчих істот. Ясно?
— Не второпаю…
— Примітив одноклітинний! — сердито фукнув Петро. — Дивись!
Він урочисто простягнув руку вперед і проголосив:
— Хай з’явиться ковбаса, — хліб, консерви, сигарети…
Всі з надією дивилися на пісок, але ніде нічого не з’являлося. На обличчі Варки з’явився кислий вираз, вона сердито зашипіла: