- Що ви можете сказати про сьогоднішню подію? – спитав у мене кореспондент газети «Діалог».
Я розповіла йому історію знахідки та її важливість для науки та пообіцяла віддати авторитетним археологам, тицьнувши дулю директору музею. Розказала про те, що сталось на Окопиську та у відділку.
- Це кумедна пригода, - пояснила я.
- Ага! Кумедна! – обурився Пашка. – Ти такий ідеш, нікого не чіпаєш, а тобі х@як древньою х@йньою по лобі! Це пи@дець!
Він помилявся. То був ще не пи@дець. Бо вранці я сіяла нагідки, базилік і дике просо. А мама виводила мені під них рівненькі борозни. Вєшьчью!!!
А збоку стояла тітка Сонька, переказувала міський резонанс від вчорашньої події і коментувала нашу працю:
- От, що не кажи, Вірунько, а рівненькі рядочки виходять. Все-таки, х@й – дуже точний механізм. Набагато кращий, ніж простий плужок…
З того часу мама так і використовує мою раритетну вєшьчь в банальному побуті. Горіхи лускає, рядочки прокладає на городі, котів з-під ліжка на вулицю гонить. А на ніч кладе в слоїк з водою і поливає тою водою кактуса. То на здоров`я помічне дуже – кактус уже виріс такий, що паска на Великдень в мами не всяка так вдається.
Повертати мені мою вєшьчь мама не збирається. Я вже й тітку Соньку підмовляла, щоб вплинула на неї, але то те саме, що з нашими депутатами говорити. Я їй кажу, що мені страшно вечорами по горах ходити, та і вєшьчь же цінна для науки. А вона мені:
- А чого страшно? Пашка зі своїми після того позориська десь втік. Бо то по їхніх поняттях, коли ти такий зек з двома ходками і бандюк, а тебе х@єм по лобі б`ють - то за таке імпічмент роблять. Тобто живцем з пуза куполи спилюють.Так що нема чого боятись. А х@й твій ніде не подінеться, мати ним домашню роботу поробить, а потім в заповіт внесе. Скіфи завжди плуга передавали дітям - то святе…