Лекція 17
Значення симптомів
Вельмишановні добродійки і добродії! На попередній лекції я вам з’ясував, що клінічна психіатрія мало переймається формами вияву і змістом окремих симптомів, натомість психоаналіз починає саме з цього і насамперед стверджує, що симптом має значення і пов’язаний із переживаннями хворого. Те, що невротичні симптоми мають значення, вперше відкрив Й. Броєр завдяки вивченню і успішному лікуванню випадку істерії (1880—1882), що відтоді став знаменитим. Правда й те, що П[’єр] Жане незалежно досяг тих самих результатів; французькому дослідникові навіть належить літературний пріоритет, бо Броєр опублікував свої спостереження лише через десять років (1893—1895) під час спільної роботи зі мною. Зрештою, нам має бути цілком байдуже, кому саме належить честь відкриття, бо ж ви знаєте, що кожне відкриття роблять не раз і жодне відкриття не роблять за одним разом, а слава не завжди йде поряд із заслугами. Адже Америку названо не на Колумбову честь. Ще до Броєра і Жане видатний психіатр Лepe висловлював думку, що навіть маячня душевнохворих мала б, безперечно, своє значення, якби ми тільки тямили, як перекласти її. Признаюсь, я дуже довго був ладен високо оцінювати заслуги П. Жане в поясненні невротичних симптомів, бо він розумів їх як вияви idées inconscientes, які займають хворого. Але відтоді Жане пройнявся надмірною обережністю, сказавши, ніби він мав на увазі, що неусвідомлене для нього — не більш ніж спосіб вислову, відмовка, une faҫon de parler; під ним він не розумів нічого реального. Відтоді я вже не розумію поглядів Жане, але вважаю, що він знічев’я сам себе позбавив багатьох заслуг.
Отже, як і хибні дії та сновиддя, невротичні симптоми мають своє значення і, як і ті дві групи явищ, пов’язані з життям індивіда. Ця думка дуже важлива, і тому я хочу проілюструвати її кількома прикладами. Я можу тільки стверджувати, а не довести, що симптоми мають значення геть в усіх випадках, але той, хто сам провадив спостереження, пересвідчиться в цьому. З певних мотивів я омину істерію і братиму для прикладів випадки іншого вкрай цікавого неврозу, по суті, близького до істерії походженням, і про цей невроз я повинен сказати вам кілька вступних слів. Цей так званий невроз нав’язливих станів не такий поширений, як добре всім знана істерія; він, якщо можна так висловитись, не такий настирливо галасливий і виявляється так, немов становить суто приватну справу хворого, майже цілком позбавлений соматичних виявів, створюючи всі свої симптоми в царині психіки. Невроз нав’язливих станів та істерія — це ті форми невротичних захворювань, на вивченні яких спершу постав психоаналіз, у лікуванні яких наша терапія здобула свої перші успіхи. Проте невроз нав’язливих станів, що йому невластиві оті загадкові стрибки від психічного до соматичного, завдяки психоаналітичним дослідженням став для нас яснішим і зрозумілішим, ніж істерія; ми переконалися, що в ньому набагато яскравіше виявляються певні крайні характеристики невротичного стану.
Невроз нав’язливих станів прибирає такої форми: хворий переймається думками, які, власне, не становлять для нього інтересу, відчуває в собі імпульси, які видаються йому чужими і спонукають до дій, виконання яких не дає йому ніякої втіхи, але відмовитись від них йому несила. Думки (нав’язливі уявлення) самі по собі можуть бути безглузді або ж цілком нецікаві індивідові, часто вони абсолютно сміховинні і в будь-якому випадку стають зародком напруженого зосередження думки, яке виснажує хворого і якому він сам піддається вкрай неохоче. Він мусить супроти власної волі розважати і міркувати, немов ідеться про якісь найважливіші для нього життєві завдання. Імпульси, що їх відчуває в собі хворий, часом можуть видаватися дитинними або безглуздими, а здебільшого просто жахливі, приміром, полягають у спонуках скоїти тяжкий злочин, тож пацієнт не тільки зрікається їх як чогось абсолютно чужого, а й злякано тікає від них, застерігається від можливого скоєння злочинів із допомогою всіляких заборон, самозречень і обмежень особистої свободи. Проте до реальних учинків пацієнт не доходить, таких випадків і справді ніколи не зафіксовано. Перемогу неодмінно одержують утеча та обережність. А те, що насправді чинить пацієнт (так звані нав’язливі дії), — це цілком безневинні, вочевидь дріб’язкові речі; здебільшого це повторення, церемоніальне приоздоблення повсякденних, звичайних дій, унаслідок чого такі доконечні процедури, як укладання в ліжко, вмивання, одягання, вихід на прогулянку, обертаються в украй важкі завдання, що їх навряд чи й можна виконати. Хворобливі уявлення, імпульси та дії аж ніяк не в однакових пропорціях змішані в окремих різновидах та випадках неврозу нав’язливих станів, навпаки, в клінічній картині здебільшого завжди переважає той чи той із цих чинників і дає назву хворобі, але однак в усіх формах виразно проступають спільні риси.