Із цим пов’язане й усе інше, що я можу ще розповісти про цю жінку; або, висловившись точніше, все інше, що ми знаємо про неї, теж приводить нас до такого тлумачення нав’язливої дії, яка сама по собі незрозуміла. Жінка вже чимало років живе окремо від свого чоловіка і намагається придушити намір розлучитися з ним через суд. Але й мови нема про те, щоб вона була вільна від нього; вона змушена бути вірною йому, відгородилась від усього світу, щоб утекти від усякої спокуси, а в своїй уяві вибачає та ідеалізує чоловіка. Так, найглибша таємниця її хвороби полягає в тому, що завдяки їй вона вберігає свого чоловіка від лихих чуток, може виправдати своє окреме проживання і забезпечити йому спокійне існування без неї. Отже, аналіз безневинної нав’язливої дії безпосередньо приводить нас до найглибшого осередку хвороби, а заодно й з’ясовує немало таємниць неврозу нав’язливих станів узагалі. Я хочу, щоб ви трохи довше затримались на цьому прикладі, бо в ньому поєднані умови, що їх годі сподіватися знайти геть в усіх випадках. Про значення симптому зненацька розповіла сама пацієнтка без ніяких спонук аналітика та втручань з його боку; симптом, на відміну від куди поширеніших випадків, пов’язаний не з якимись забутими подіями дитинства, а з переживаннями, яких вона зазнала, вже ставши дорослою, і які не стерлися в її пам’яті. Всі ті заперечення, що їх здебільшого висуває критика проти нашого тлумачення симптомів, у цьому одному випадку не мають для себе ґрунту. Але так нам щаститиме не завжди.
Іще одне зауваження! Хіба ви не помітили, як ця, нібито невинна нав’язлива дія привела нас до найінтимніших подробиць життя пацієнтки? Хіба жінка може розповісти щось інтимніше, ніж про події своєї весільної ночі; хіба випадкове й не має жодного значення те, що ми дійшли саме до інтимних подробиць сексуального життя? Звичайно, це може бути наслідком мого вибору. Проте не робімо поквапних висновків і звернімося до другого прикладу, який має зовсім іншу природу і становить приклад дуже поширеного типу нав’язливих дій: церемоніалу вкладання в ліжко.
Дев’ятнадцятирічна квітуча обдарована дівчина, донька-одиначка, що значно переважала батька-матір освітою та розумовими здібностями, в дитинстві була досить дика й пустотлива, а протягом кількох останніх років без якихось видимих причин обернулась у справжню невротичку. Найбільше її дратує мати, дівчина тепер усім невдоволена, пригнічена, виявляє нерішучість, сумніви і врешті призналася, що не може сама ходити по площах і широких вулицях. Ми не будемо надто заглиблюватись у вивчення її складного хворобливого стану, що вимагає принаймні двох діагнозів: агорафобії та неврозу нав’язливих станів, а зосередимось тільки на тому, що ця дівчина виробила своєрідний спальний церемоніал, вимучивши ним своїх батька-матір. Можна сказати, що в певному розумінні кожна нормальна людина має свій спальний церемоніал або принаймні їй потрібні певні умови, невиконання яких не дає їй заснути; перехід від свідомого життя до сну набирає певних ритуальних форм, які людина щовечора відтворює в тій самій послідовності. Але все те, що для здорового — умови засинання, можна раціонально пояснити, і коли зовнішні обставини вимагатимуть певної зміни, людина, не зволікаючи, пристосовується до них. Натомість патологічний церемоніал неподатливий, він утверджується коштом найбільших жертв, та водночас прикривається нібито раціональними поясненнями, і при неглибокому спостереженні може видатись, що від нормальних дій його відрізняє тільки певна надмірна ретельність виконання. Але, придивившись ближче, можна помітити, що той покрив раціональності закороткий, що в церемоніалі є приписи, які виходять далеко за межі раціональних обґрунтувань, а то й прямо суперечать їм. Як мотив для своїх нічних засторог наша пацієнтка висуває твердження, що для сну їй потрібний спокій і тому слід усунути всі можливі джерела шуму. Для досягнення цієї мети вона виконує дві дії: дзиґарі у своїй кімнаті зупиняє, а решту годинників виносить, не лишаючи навіть свого невеличкого наручного годинника на тумбі біля ліжка. Горщики з квітами та вази розставляє на письмовому столі так, щоб уночі вони часом не впали, не розбились і не порушили її сну. Пацієнтка знала, що всі ці заходи можна лише нібито виправдати потребою створення тиші, бо малого годинничка не чути навіть тоді, коли він лежить на тумбі біля ліжка, а з досвіду всі ми знаємо, що розміряне цокання дзиґарів не порушує сну, а навпаки, сприяє засинанню. Пацієнтка також розуміла, що її страх, мовляв, горщики з квітами і вази, коли їх лишити на своєму місці, вночі самі собою впадуть і розіб’ються, нічим не обґрунтований. А щодо решти вимог церемоніалу вже не можна було посилатись на доконечність тиші. Здається, навпаки, вимога, щоб двері між її кімнатою і спальнею батька-матері зоставалися прочинені, — її виконання дівчина забезпечувала тим, що ставила на порозі найрізноманітніші речі, — створювала умови для виникнення додаткових джерел шуму. Але найважливіші приписи стосувалися самого ліжка. Подушка в головах ліжка мала не торкатися дерев’яного бильця. Маленьку подушку зверху на ту велику можна було покласти не інакше, як тільки так, щоб вона утворила ромб; свою голову дівчина клала точно по діагоналі того ромба. Ковдру-перину перед укриванням слід було струсити так, щоб усе пір’я збилося до ніг; проте після цього пацієнтка ніколи не забувала руками розгладжувати утворений горб, знову розправляючи пір’я.