Є ще одна річ, яка робить симптом незвичайним і незбагненним як засіб задоволення лібідо. Симптоми анітрохи не схожі на все те, від чого ми за нормальних умов сподіваємося задоволення. Здебільшого вони не пов’язані з об’єктом і таким чином позбуваються всякого зв’язку з зовнішньою реальністю. Ми розуміємо це як наслідок відступу від принципу реальності й повернення до своєрідного розширеного автоеротизму, того самого, що задовольняв перші вимоги сексуального інстинкту. Замість змінювати зовнішній світ симптоми змінюють тільки тіло, внутрішня дія стає на місце зовнішньої, пристосування на місце діяльності — з філогенетичного погляду це знову-таки означає дуже й дуже значну регресію. Ми зрозуміємо це все краще, дізнавшись про новий факт, розкритий під час аналітичних досліджень утворення симптомів. Далі пригадаймо, що в утворенні симптомів беруть участь ті самі неусвідомлені процеси, що й при утворенні сновидь: згущення та зсув. Як і сновиддя, симптом зображує щось уже виконаним, зображує задоволення на кшталт інфантильного, але внаслідок крайнього згущення це задоволення може бути стиснуте до єдиного відчуття чи іннервації, а внаслідок надзвичайно великого зсуву може обмежитись невеликим фрагментом усього комплексу лібідо. Тож не дивно, що ми так часто стикаємось із труднощами, намагаючись виявити в симптомі сексуальне задоволення, існування якого припускаємо й завжди можемо підтвердити.
Я вам казав, що ми маємо дізнатися щось нове — і то факт, який справді вражає й приголомшує. Ви знаєте, що через аналіз симптомів ми дістаємо знання про інфантильний досвід, на якому зафіксоване лібідо і з якого виростають симптоми. Так-от, приголомшує те, що ці інфантильні сцени не завжди правдиві. Ба більше, вони неправдиві в більшості випадків, а іноді прямо суперечать історичній правді. Як бачите, це відкриття більше, ніж будь-що інше, годиться, щоб дискредитувати або аналіз, який призводить до таких результатів, або хворих, на признання яких спирається аналіз і все розуміння неврозів. Крім того, тут є те, що вражає нас ще дужче. Якби розкритий під час аналізу інфантильний досвід щоразу був правдивий, у нас з’явилося б відчуття, ніби ми на твердому ґрунті, а якби він щоразу виявлявся сфальшованим, обертався у вигадку, фантазію пацієнта, ми були б змушені покинути той хисткий ґрунт і шукати рятунку десь-інде. Але насправді воно не так і не так, бо в одному випадку ми бачимо, що реконструйований завдяки аналізу або пригаданий дитячий досвід безперечно сфальшований, іншого разу бачимо, що він безперечно правдивий, а в більшості випадків правда і вигадка змішані. Отже, симптоми відображують то досвід, який справді був пережитий і якому можна приписати вплив на фіксацію лібідо, то фантазії пацієнта, яким, звичайно, не можна приписати таку роль в етіології. Зорієнтуватись у таких ситуаціях важко. Нашою першою опорою стане, либонь, ще одне схоже відкриття, згідно з яким ті окремі дитячі спогади, що їх здавна, задовго до психоаналізу, мала кожна людина, так само можуть бути сфальшовані або принаймні містити велику домішку неправди. Докази неправдивості здебільшого знайти дуже легко, і можна принаймні втішитися, що за це несподіване розчарування провина падає не на психоаналіз, а тим або тим чином на хворого.
Трохи поміркувавши, ми без труднощів зрозуміємо, що нас так вражає в цій ситуації. Це зневага до реальності, нехтування відмінностей між нею та фантазією. Нас бере спокуса обуритися тим, що пацієнт марнує наш час вигаданими історіями. Дійсність і вигадка видаються нам такими далекими одна від одної, як небо і земля, ми й оцінюємо їх по-різному. Такої ж думки дотримується й хворий, коли мислить як нормальна людина. Та, коли він подає матеріал, що від симптому веде нас до ситуації, яку ми прагнемо з’ясувати і яка відтворює якийсь пережитий у дитинстві досвід, ми спочатку завжди сумніваємось, не знаючи, йдеться про правду чи вигадку. Згодом із допомогою певних ознак ми з’ясовуємо цей сумнів, і перед нами постає завдання розповісти про це й пацієнтові. Таке завдання завжди пов’язане з великими труднощами. Якщо ми з самого початку скажемо йому, що саме тепер він розповідає фантазії, якими окутав історію власного дитинства, — так само як кожен народ сповиває міфами свою забуту давню історію, — то розчаровано помітимо, що він раптом утратить усякий інтерес до дальших розповідей. Він теж хотів дізнатися правду і зневажає всіляке «химерування». Та коли ми до самого кінця цього етапу роботи вдаватимемо, ніби справді досліджуємо реальні події його дитячих літ, то ризикуємо, що згодом він зловить нас на помилці й висміє за нашу нібито легковірність. А на те, щоб зрозуміти нашу пропозицію однаково трактувати фантазію та дійсність і попервах не сушити собі голову, до вигадки чи правди належать події дитячого життя, про які йде мова, пацієнтові знадобиться чимало часу. І все-таки очевидно, що це єдиний правильний підхід до такого роду психічної продукції. Бо ж і в ній є своєрідна реальність: адже факт, що хворий створив такі фантазії, і цей факт навряд чи має менше значення для його неврозу, ніж якби він і справді пережив усе, що міститься в неврозі. Цим фантазіям притаманна психічна реальність на відміну від матеріальної, і ми мало-помалу навчаємось розуміти, що у світі неврозів визначальною є психічна реальність.