Навіть тоді я не міг не помічати, що причини хвороби не завжди пов’язані з сексуальністю. Один пацієнт справді захворює безпосередньо на ґрунті сексуального розладу, а другий — тому, що втратив своє майно або перехворів на тяжку органічну недугу. Таке розмаїття причин я поясню згодом, коли ми прозирнемо ті взаємовідносини, які, на нашу думку, існують між Я і лібідо, — і що глибше ми глянемо, то задовільніше пояснимо. Людина тільки тоді захворює на невроз, коли її Я втратило спроможність давати собі раду з лібідо. Що сильніше Я, то легше йому впоратись із таким завданням, кожне, байдуже чим спричинене ослаблення Я матиме такі самі наслідки, як і надмірне зростання вимог лібідо, тобто вможливить невротичне захворювання. Є й інші, потаємні зв’язки між Я і лібідо, які, проте, нині не входять до кола питань, які ми розглядаємо, і тому я не говоритиму про них. Найістотніше і найповчальніше для нас наступне: в кожному випадку, байдуже, які обставини спричинили хворобу, невротичні симптоми породжені лібідо і свідчать про його ненормальне застосування.
А тепер я повинен звернути вашу увагу на вирішальну різницю між симптомами актуальних неврозів і симптомами психоневрозів, першу групу яких, неврози переносу, ми дотепер так довго вивчали. В обох випадках симптоми походять із лібідо, тобто є способами його ненормального застосування, сурогатами задоволень. Проте симптоми актуальних неврозів — головний біль, болючі відчуття, подразнення якогось органа, ослаблення або загальмування якоїсь функції — не мають жодного «сенсу», ніякого психічного значення. Вони не просто побіжно виявляються на тілі, як, приміром, істеричні симптоми, а самі є суто соматичними процесами, при виникненні яких не постає всіх складних психічних механізмів, що ми їх уже вивчили. Отже, вони справді відповідають тим характеристикам, які дуже довго приписували психоневротичним симптомам. Але як вони можуть бути виявами лібідо, про яке ми дізналися, що воно становить рушійну силу психіки? Ну, шановні добродійки і добродії, це дуже просто. Дозвольте мені нагадати вам одне з найперших заперечень, висунутих проти психоаналізу. Тоді казали, ніби він силкується виробити суто психологічну теорію невротичних явищ, а це цілком безперспективне завдання, бо психологічні теорії не можуть прояснити виникнення хвороб. Ці критики воліють забувати, що сексуальні функції не є суто психічними, — так само як не є і суто соматичними. Вони впливають і на тіло, і на психіку. Якщо в симптомах психоневрозів добачати психічні вияви сексуальних розладів, ми й не здивуємось, виявивши, що актуальні неврози — це безпосередні соматичні наслідки сексуальних розладів.
Клінічна медицина дає нам вартісну й підтверджену працею багатьох дослідників вказівку до розуміння актуальних неврозів. Подробицями своєї симптоматики і властивістю впливати на всі органи та функції тіла актуальні неврози надзвичайно схожі на хворобливі стани, спричинені хронічною дією чужорідних отруйних речовин або раптовим припиненням їхньої дії, тобто на інтоксикації та абстиненцію. Обидві групи уражень стануть ще ближчі між собою, коли порівняти їх зі станом, який існує при базедовій хворобі, що, як з’ясовано, теж виникає внаслідок інтоксикації, але діють не ті токсини, які вводять у тіло ззовні, а вироблені в самому організмі в процесі обміну речовин. Думаю, нам слід скористатися цією аналогією і вважати неврози за наслідки порушення сексуального обміну речовин, що виникає, коли сексуальних токсинів виробляється більше, ніж їх може засвоїти людина, або коли внутрішні і навіть психічні обставини перешкоджають правильному використанню тих речовин. У народній творчості з давніх-давен поширені такі припущення про природу сексуального жадання, кохання там називається «сп’янінням», а закоханість виникає від якогось любовного дання, причому дія цього напою певною мірою виявляється й зовні. З цієї нагоди можна згадати про ерогенні зони й про те, що сексуальне збудження може виникати в найрізноманітніших органах. А в усьому іншому слова «обмін сексуальних речовин» або «хімізм сексуальності» — не що інше, як пустий звук; ми нічого про це не знаємо і навіть не годні вирішити, чи нам слід припускати існування двох сексуальних речовин, що їх можна було б назвати «чоловічою» та «жіночою», чи слід задовольнитись одним сексуальним токсином, у якому можна вбачати носія всіх подразнень, що їх породжує лібідо. Тож теорія психоаналізу, яку ми створили, — насправді лише надбудова, що колись таки твердо ляже на свій органічний підмурок, але поки що ми не знаємо його.