Якщо ж діти дуже охоче переймають це призвичаєння до страху, а потім і самі вбачають небезпеки навіть там, де їх ніхто не застерігав, це можна пояснити тим, що вони успадкували в своїй конституції більшу міру продиктованої лібідо потреби, ніж інші діти, або надто рано були розбещені пов’язаними з лібідо задоволеннями. Не диво, що серед таких дітей є й ті, які згодом стануть невротиками: адже ми знаємо, що одна з найсприятливіших умов виникнення неврозів полягає в нездатності терпіти довгий час істотне нагромадження лібідо. Ви помітили, що тут відіграє свою роль і конституційний чинник, хоча його ваги ми ніколи не заперечували. Ми лише тоді протестуємо, коли хто надміру підносить конституційний чинник, нехтуючи решту чинників, і запроваджує його навіть там, де, за одностайними свідченнями спостережень і аналізу, він не бере жодної участі або грає мізерну роль.
Отож підсумуймо наші спостереження дитячої боязливості. Інфантильний страх має дуже мало спільного з реальним страхом, натомість тісно споріднений із невротичним страхом дорослих осіб. Як і невротичний страх, він утворюється з незастосованого лібідо й заступає відсутній об’єкт любові якимсь зовнішнім об’єктом або ситуацією.
Тепер ви були б раді почути, що й аналіз фобій додасть небагато нового до того, що ми вже вивчили. При них відбувається, власне, те саме, що й при звичайному страхові: постійно незастосовуване лібідо обертається в нібито реальний страх, тож незначна зовнішня небезпека стає замінником того, чого жадає лібідо. В цій узгодженості між обома формами страху немає нічого дивного: інфантильні фобії — не тільки прообраз пізніших фобій, які ми зараховуємо до істерії страху, а й їхня безпосередня передумова, прелюдія до них. Кожну істеричну фобію можна простежити аж до дитячого страху; вона — його продовження, навіть коли має вже інший зміст і її слід називати по-іншому. Відмінність між двома ураженнями полягає тільки в їхньому механізмі. Щоб лібідо в дорослих осіб перетворилося в страх, уже не досить, щоб лібідо-жага миттю втратило можливість застосування. Адже дорослий дуже довго привчався утримувати лібідо незастосованим або застосовувати його інакше. Та коли лібідо пов’язане з якимсь психічним збудженням, яке зазнало згнічення, тоді знову утверджуються такі самі відносини, як у дитини, в якої ще немає поділу на усвідомлене та неусвідомлене; внаслідок регресії немовби відкривається прохід до інфантильних фобій, завдяки якому може легко відбутися перетворення лібідо в страх. Ми вже, як ви пам’ятаєте, чимало говорили про згнічення, але розглядали тоді лише долю ідеї, якій судилося згнічення, — і, природно, тому, що це легше виявити й легше пояснити. А те, що відбувається з афектом, пов’язаним зі згніченою ідеєю, ми завжди нехтували і лише тепер дізналися, що безпосередньою долею цього афекту є перетворення в страх, байдуже, якою була б природа цього афекту, якби процес тривав нормально. Оце перетворення афекту — безперечно найважливіший елемент процесу згнічення. Це не так-то й легко пояснити, бо не можна стверджувати, ніби неусвідомлені афекти існують у тому самому розумінні, що й неусвідомлені ідеї. Ідея, власне, лишається та сама, байдуже, усвідомлена чи неусвідомлена; різниця виникає тільки в одному аспекті, отож можна сказати, що відповідає неусвідомленій ідеї. Натомість афект — шлях відпливу, розряд енергії, і його треба розглядати зовсім інакше, ніж ідею. Без глибокого дослідження і перевірки наших гіпотез про сутність психічних процесів ми не зможемо сказати, що відповідає афекту в неусвідомленому. Братися до цього завдання нам зараз незмога. Проте ми збережемо щойно здобуте враження, що розвиток страху тісно пов’язаний із системою неусвідомленого.
Я сказав, що перетворення в страх, або, ліпше, розряд у формі страху, є найбезпосереднішою долею лібідо, яке зазнало згнічення. До цього я повинен додати: не єдиною або остаточною долею. При неврозах відбуваються й процеси, які мають зупинити цей розвиток страху, і з допомогою різних засобів їм це вдається. Наприклад, при фобіях можна виразно розрізняти дві фази невротичного процесу. Перша переймається згніченням і перетворенням лібідо в страх, пов’язаний із зовнішньою небезпекою. Друга полягає у вибудові засторог і гарантій, які мали б не допустити до контакту з тією небезпекою, яку трактовано як щось зовнішнє. Згнічення відповідає спробі втечі Я від лібідо, яке тлумачено як небезпеку. Фобію можна порівняти з окопами проти зовнішньої небезпеки, яку тепер заступає лібідо, що навіває великий страх. Слабкість оборонних систем при фобіях пояснюється, звичайно, тим, що фортеця, так добре зміцнена ззовні, лишається незахищеною зсередини. Проекція небезпеки з боку лібідо назовні — завжди не дуже успішний захід. Тому при інших неврозах використані інші системи оборони проти можливого розвитку страху. Це вкрай цікава галузь психології неврозів, але, на жаль, вона заводить нас дуже далеко і вимагає ґрунтовних спеціальних знань. Я додам тільки ось що. Я вам уже згадував про протилежне наснаження, до якого вдається Я при згніченні і яке воно мусить всякчас підживлювати, щоб зберігалося згнічення. Саме цьому протилежному наснаженню припадає завдання запроваджувати всілякі форми захисту проти розвитку страху після згнічення.