До того ж я думаю, що питання, як далеко можна проводити безперечно обґрунтований поділ на сексуальні інстинкти та інстинкти самозбереження, не має великого значення в психоаналізі, так само й психоаналіз некомпетентний розглядати такі питання. Проте біологія дає нам кілька різних доказів, що цей поділ дуже важливий. Адже сексуальність — безперечно, єдина функція живого організму, яка виходить за межі індивіда й забезпечує зв’язок організму з його видом. Немає сумніву, що здійснення цієї функції не завжди дає індивідам таку користь, як дає її інша діяльність; задля незвичайно великої насолоди організм через цю функцію потрапляє в небезпеку, яка загрожує його життю і досить часто уриває його. Потрібні, мабуть, дуже особливі, відмінні від усіх інших метаболічні процеси, щоб віддати частку свого особистого життя в користування нащадкам. І, нарешті, індивід, що вважає себе за щось головне, а свою сексуальність — за такий самий засіб власного задоволення, як і будь-який інший, з погляду біології — лише епізод у низці поколінь, недовговічний додаток до справді обдарованої безсмертям зародкової плазми, своєрідний тимчасовий мешканець успадкованого маєтку, який переживе його смерть.
Тим часом психоаналітичне пояснення неврозів не потребує таких далекосяжних міркувань. Дотримуючись поділу на сексуальні інстинкти та інстинкти Я, ми таки спромоглися знайти ключ до розуміння сукупності неврозів переносу. Ми змогли простежити їхнє походження до тієї визначальної ситуації, коли сексуальні інстинкти вступили в конфлікт з інстинктами самозбереження, або — якщо висловитись із погляду біології, проте з меншою точністю — коли одна позиція Я як самостійного індивіда стала суперечити іншій його позиції як члена низки поколінь. До такого роздвоєння доходить, мабуть, лише в людей, і тому неврози можна з цілковитим правом вважати за суто людський привілей, який підносить людину над тваринами. Надміру сильний розвиток людського лібідо і, либонь, саме цим зумовлене витворення багатого й складного психічного життя видаються необхідними умовами виникнення такого конфлікту. І без дальших пояснень зрозуміло, що ці чинники — ще й передумови того великого поступу, який здійснила людина, вийшовши за межі свого спільного з тваринами набутку, і через те її схильність до неврозів мала б бути лише зворотним боком її здатності до культурного розвитку. Але це все лише роздуми, що відволікають нас від наших безпосередніх завдань.
Досі наша праця спиралася на гіпотезу, що інстинкти Я можна відрізняти від сексуальних інстинктів за їхніми виявами. Коли досліджувати неврози переносу, ця процедура не становитиме ніяких труднощів. Ті енергетичні наснаження, що їх спрямовує Я на об’єкти своїх сексуальних жадань, ми називаємо лібідо, всі інші наснаження, породжені інстинктом самозбереження, ми називаємо інтересом; простежуючи наснаження лібідо, їхні перетворення та їхню остаточну долю, ми вперше змогли зазирнути в механізм роботи психічних сил. Неврози переносу постачали нам найпридатніший матеріал для досліджень. Але саме Я і його організаційна структура, властиві йому будова і спосіб функціонування, лишалися приховані від нас, і тому можна припустити, що тільки аналіз інших невротичних розладів допоможе зрозуміти ці речі.
Ми досить давно почали поширювати психоаналітичні концепції й на інші ураження. Ще 1908 р. К. Абрагам після дискусії зі мною висунув таке твердження: головною рисою dementia praecox (яку відносили до психозів) є те, що при цій хворобі об’єкти не наснажуються лібідо («Die psychosexuellen Differenzen der Hysterie und der Dementia praecox»). Тоді постає запитання: що діється з відверненим від об’єктів лібідо хворих на dementia? Абрагам не завагався відповісти: воно спрямовується на Я, і цей рефлекторний поворот є джерелом манії величі при dementia praecox. Манію величі цілком можна порівняти з добре знайомою в [нормальному] любовному житті сексуальною переоцінкою об’єкта. Таким чином ми вперше підступаємо до розуміння однієї риси психотичних уражень через зв’язок із нормальним любовним життям.
Додам іще, що ці ранні Абрагамові погляди були використані психоаналізом і стали основою нашого підходу до неврозів. Ми мало-помалу звикли до уявлення, що лібідо, яке ми бачили прикутим до певних об’єктів і яке є виявом жадання отримати від об’єктів задоволення, може полишати об’єкти і ставити на їхнє місце власне Я, — і ми дедалі послідовніше розвиваємо це уявлення. Назву такого застосування лібідо — нарцисизм — ми запозичили в описаного П. Неке збочення, при якому дорослий індивід наділяє своє тіло всіма тими пестощами, які звичайно бувають призначені лише чужому сексуальному об’єктові.