Зулейка
Друга заувага є доповненням теорії сновидь. Ми не змогли б пояснити, як виникають сновиддя, якби не припустили, що згнічене неусвідомлене здобуває певну незалежність від Я і через те не кориться бажанню спати й зберігає свої наснаження — навіть коли всі залежні від Я наснаження об’єктів увібрані в Я на догоду сну. Тільки таким чином можна зрозуміти, як неусвідомлене може скористатися тим, що вночі зникає або ослаблюється цензура, і спромагається опанувати денні залишки, щоб із їхнього матеріалу сформувати заборонений сон-бажання. З другого боку, частину свого опору проти спричиненого бажанням спати втягування лібідо денні залишки можуть завдячувати тому зв’язку, який уже існує між ними і згніченим неусвідомленим. Цю важливу динамічну рису ми додамо до наших раніше сформованих уявлень про утворення сновидь.
Органічні захворювання, болючі подразнення, запалення органів створюють стан, наслідком якого вочевидь є відступ лібідо від усіх його попередніх об’єктів. Увібране лібідо знову перебуває в Я як посилене наснаження тих частин тіла, які захворіли. Ба навіть можна зважитись на твердження, що за таких обставин відплив лібідо від об’єктів більше впадає у вічі, ніж відвертання егоїстичних інтересів від зовнішнього світу. Тут, здається, перед нами відкривається шлях до розуміння іпохондрії, хвороби, що при ній якийсь орган, хоча ми не вважаємо його за хворий, теж таким самим чином стає об’єктом піклування Я.
Але я проти спроб далі викладати цей матеріал або пояснювати інші ситуації, які стануть більш зрозумілі чи наочні, якщо дотримуватися гіпотези про перехід лібідо з об’єктів на Я, бо відчуваю потребу відповісти на два заперечення, що, як я знаю, поглинають тепер усю вашу увагу. По-перше, ви хочете дізнатися, чому, обговорюючи сон, хворобу та інші подібні до них стани, я наполягаю на розмежуванні лібідо та інтересу, сексуальних інстинктів та інстинктів Я, тоді як усе спостережене можна вичерпно пояснити з допомогою гіпотези про існування єдиної неподільної енергії, що, рухлива й нескута, може наснажувати то об’єкти, то Я, однаково добре служачи і першим, і другим інстинктам. По-друге, як я можу бути аж таким сміливим, щоб трактувати відплив лібідо від об’єктів як причину патологічних станів, якщо перетворення лібідо, спрямованого на об’єкти, в лібідо, спрямоване на Я, — або взагалі на енергію, пов’язану з Я, — належить до нормальних процесів психічної динаміки, які відбуваються щодня й щоночі?
На це я відповім: ваше перше заперечення видається слушним. Пояснення станів сну, хвороби, закоханості, мабуть, ніколи не привело б нас до розмежування лібідо, спрямованого на Я, і лібідо, пов’язаного з об’єктами, або лібідо та інтересу. Але при цьому ви знехтували дослідження, з яких ми почали і спираючись на які розглядаємо психічні ситуації, про котрі тепер ідеться. Внаслідок вивчення конфліктів, з яких постають неврози переносу, ми визнали необхідність відрізняти лібідо від інтересу, а сексуальні інстинкти від інстинктів самозбереження. Відтоді ми вже змушені зважати на такий поділ. Припущення, що лібідо, пов’язане з об’єктами, може перетворюватись у лібідо, спрямоване на Я, тобто що слід брати до уваги ще й лібідо, спрямоване на Я, видається нам єдиною гіпотезою, спроможною розгадати загадку так званих нарцисичних неврозів, приміром, dementia praecox, або пояснити, що в них спільного з істерією та неврозом нав’язливих станів і що розрізняє ці групи захворювань. До хвороби, сну, закоханості ми тепер застосуємо те, що вже визнали безперечно з’ясованим десь-інде. Отже, застосовуймо й далі принципи, які ми визначили, і тоді вже побачимо, як далеко вони заведуть нас. Єдине твердження, безпосередньо зіперте на наш аналітичний досвід, полягає в тому, що лібідо лишається лібідо, байдуже, чи воно спрямоване на об’єкти, чи на саме Я, і ніколи не перетворюється в егоїстичний інтерес, — так само й навпаки. Це твердження, власне, те саме, що й розмежування сексуальних інстинктів та інстинктів Я, яке ми щойно критично розглянули, і з евристичних мотивів ми дотримаємось його, поки воно зберігатиме свою вартість.