Запитання, що міститься у вашому другому запереченні, теж цілком слушне, тільки ви поставили його в неправильному напрямку. Втягування лібідо, пов’язаного з об’єктами, в Я, звичайно, не має безпосереднього патогенного впливу: адже ми бачимо, що воно щоразу відбувається, коли людина засинає, а коли вона прокидається, процес іде у зворотному напрямі. Протоплазматичні створіння втягують свої відростки, аби знову їх випнути при наступній нагоді. Але все стає іншим, коли якийсь певний потужний процес змушує лібідо відірватися від об’єктів. Тоді лібідо, ставши нарцисичним, не може знайти дороги назад до об’єктів, і таке обмеження рухливості лібідо стає вже патогенним. Видається, що нагромадження нарцисичного лібідо понад якусь певну міру стає нестерпним. Можна навіть уявити собі, що саме це вперше привело до наснаження об’єктів, бо Я було змушене відсилати своє лібідо, щоб не захворіти від його застою. Якби наші плани обіймали докладне знайомство з dementia praecox, я б вам показав, що процес, який відриває лібідо від об’єктів і закриває йому зворотний шлях до них, тісно пов’язаний із процесом згнічення, становить немов додаток до нього. Передусім ви б уже відчули під ногами знайомий ґрунт, дізнавшись, що умови, за яких виникає цей процес, майже тотожні — принаймні наскільки ми знаємо тепер — умовам, за яких постає процес згнічення. Конфлікт, здається, той самий і відбувається між тими самими силами. Якщо ж його результат такий відмінний від, скажімо, результату при істерії, це можна пояснити лише різницею схильностей. У таких пацієнтів розвиток лібідо має свої слабкі місця на іншій стадії, визначальна фіксація, що, пригадайте, пробиває шлях утворенню симптомів, локалізована деінде, ймовірно, на стадії примітивного нарцисизму, на яку зрештою й повертається dementia praecox. Украй прикметно, що при всіх нарцисичних неврозах точки фіксації лібідо мають, на нашу думку, міститися на значно раніших стадіях розвитку, ніж при істерії та неврозі нав’язливих станів. Але ви вже чули, що уявлення, вироблені при вивченні неврозів переносу, придатні й для орієнтації в практично набагато тяжчих нарцисичних неврозах. Між ними, проте, дуже багато спільного: адже, по суті, це явища з однієї царини. Тепер ви вже здатні уявити, якою безнадійною була б спроба пояснити ці ураження, що, власне, належать до психіатрії, якби в цій роботі нам не допомагало аналітичне дослідження неврозів переносу.
Картину, утворену симптомами dementia praecox, — до речі, вкрай мінливу, — визначають не лише ті симптоми, які виникають унаслідок відпливу лібідо від об’єктів і нагромадження його як нарцисичного лібідо в Я. Значно більший простір займають інші феномени, і їх можна пояснити намаганнями лібідо знову повернутися до об’єктів, тобто вони відповідають спробам відновлення та одужання. Ці симптоми навіть більш упадають у вічі, галасливіші: вони виявляють безсумнівну подібність до симптомів істерії, а зрідка — й до симптомів неврозу нав’язливих станів, проте в кожному аспекті відрізняються від них. Здається, що при dementia praecox лібідо в своїх намаганнях знову дістатися до об’єктів, тобто до уявлень про об’єкти, справді щось ухоплює, проте самі лише тіні, — я маю на увазі словесні уявлення, пов’язані з об’єктами. Довше говорити про це я не маю змоги, але, думаю, зусилля лібідо, спрямовані на повернення до об’єктів, дають нам змогу прозирнути, в чому насправді полягає різниця між усвідомленими ідеями і неусвідомленими.
Тепер я завів вас у царину, де можна сподіватися дальшого поступу в аналітичній роботі. Відколи ми наважились використовувати таке уявлення, як лібідо, спрямоване на Я, нам стали доступні нарцисичні неврози, і далі перед нами постає завдання: з’ясувати динамічні чинники, які діють при цих ураженнях, і водночас доповнити наше знання психічного життя розумінням Я. Психологія Я, яку ми прагнемо створити, має спиратися не на дані нашого власного самосприйняття, а, як і психологія лібідо, на аналіз порушень і руйнувань Я. Ми, напевне, дуже мало перейматимемось нашим дотеперішнім дослідженням долі лібідо, зіпертим на вивчення неврозів переносу, якщо нам пощастить упоратися з тим великим завданням. Але поки що наші успіхи невеликі. Техніка, яку ми використовуємо при неврозах переносу, навряд чи придасться при розгляді нарцисичних неврозів. А чому — ви скоро почуєте. При цих хворобах завжди трапляється те, що після невеликого поступу ми опиняємося перед муром, який незмога переступити. Ви знаєте, що й при неврозах переносу ми з вами впирались у такі бар’єри, але спромоглися мало-помалу розібрати їх. Натомість при нарцисичних неврозах опір нездоланний; ми зможемо щонайбільше кинути цікавий погляд по той бік муру і підглянути, що там діється. Отже, нам треба вдатись до інших технічних методів, і поки що ми не знаємо, чи знайдемо гідну заміну тим методам, якими користувалися досі. Але й при цих хворобах нам не бракує матеріалу: адже хворі висловлюються, і, хоча їхні слова не дають відповіді на наші запитання, ми тепер можемо братися до тлумачення їхніх висловлень із допомогою розуміння, здобутого при вивченні симптомів неврозу переносу. Узгодженість між двома формами хвороби досить велика, щоб забезпечити нам спочатку задовільний підхід. А як далеко заведе нас ця техніка, побачимо потім.