Крім нарцисичної, є ще істерична ідентифікація, з якою ми вже давно знайомі. Хотілося б, щоб різницю між ними можна було пояснити кількома виразно сформульованими твердженнями. А про періодичні й циклічні форми меланхолії я розповім вам те, що ви з великою охотою послухаєте. За сприятливих обставин цілком можливо — я досягав цього двічі — з допомогою аналітичного лікування в ясні проміжки між нападами хвороби запобігти наближенню хворобливих станів, обернувши їх у байдужість або в протилежні почуття. При цьому ми дізнаємося, що і в меланхолії та мареннях ідеться про особливий спосіб вирішити конфлікт, передумови якого точнісінько такі, як і передумови конфліктів при інших неврозах. Можна собі уявити, скільки нового має ще дізнатися психоаналіз у цій царині.
Я казав вам, що через аналіз нарцисичних уражень ми сподіваємося дізнатись про склад нашого Я і його побудову з різних інстанцій. В одному пункті ми вже почали цю роботу. З аналізу марення спостереження ми виснували, що в Я справді існує інстанція, яка ненастанно спостерігає, критикує та порівнює і таким чином протиставлена решті Я. Тому, на нашу думку, пацієнт каже правду, — яку ми не досить цінуємо, — скаржачись, ніби за кожним його кроком наглядають, дізнаються про кожну його думку й критикують її. Хворий помиляється тільки в тому, що приписує цю гнітючу владу чомусь чужому й зовнішньому. Він відчуває, як у його Я порядкує якась інстанція, що порівнює його реальне Я і кожну його дію з ідеальним Я, яке він створив для себе в процесі свого розвитку. На нашу думку, він удався до цієї творчості з наміром відновити самовдоволеність, пов’язану з первісним інфантильним нарцисизмом, яка відтоді зазнала стількох образ і ударів. Цю самоспостережну інстанцію ми знаємо як цензуру Я, як сумління; це та сама цензура, що вночі функціонує в сновиддях, запроваджує згнічення неприпущенних бажань. Коли при маренні спостереження ця інстанція розпадається, то викриває при цьому своє походження: її породжують впливи батька-матері, вихователів та соціального середовища, самоототожнення з певними особами, яких вважають за взірець.
Я розповів вам тільки про окремі результати, які ми отримали, застосувавши психоаналіз до нарцисичних уражень. Звичайно, вони дуже нечисленні і часто ще позбавлені тієї виразності, якої можна досягти в новій царині тільки після досить докладного ознайомлення з нею. Ці всі результати здобуто завдяки використанню уявлення про лібідо, пов’язане з Я, або нарцисичне лібідо, з допомогою якого ми поширили на нарцисичні неврози висновки, досягнуті при вивченні неврозів переносу. Але тепер ви запитаєте: «Як можна, підпорядкувавши всі розлади при нарцисичних неврозах та психозах теорії лібідо, всюди звинувативши лібідозний фактор психічного життя у спричиненні захворювань, ніколи не скласти частину відповідальності за хвороби на зміни у функціонуванні інстинктів самозбереження?» Що ж, вельмишановні добродійки та добродії, як на мене, тут немає потреби квапитися з висновком, а передусім ми ще не готові до нього, — спокійно лишімо його, і нехай усе з’ясовує дальший поступ наукової праці. Я не здивуюсь, коли виявиться, що здатність спричиняти патогенний вплив справді становить привілей лібідозних інстинктів, тож теорія лібідо святкуватиме свою повну перемогу по всій лінії від найпростіших актуальних неврозів до найтяжчих психотичних відчужень особистості. Адже ми знаємо, що характерною рисою лібідо є його небажання підпорядковуватись реаліям життя, необхідності. Але, на мій погляд, цілком імовірно, що внаслідок патогенних впливів, властивих лібідо, інстинкти Я зазнають вторинних уражень і виникає вимушене порушення їхніх функцій. Та я не вбачатиму краху для нашого напрямку досліджень навіть у тому разі, коли виявиться, що при тяжких психозах самі інстинкти Я зазнають первинних порушень, — усе з’ясує, принаймні для вас, майбутнє.