Дозвольте мені ще на хвилину повернутись до страху, щоб прояснити останнє темне місце, яке ми там лишили. Ми казали, що з нашими загалом добре з’ясованими взаємовідносинами страху і лібідо не дуже узгоджується твердження, хоча його навряд чи можна заперечити, що реальний страх перед лицем небезпеки є виявом інстинкту самозбереження. А що було б, якби афект страху спричиняли не егоїстичні інстинкти Я, а лібідо, пов’язане з Я? Стан страху недоцільний у будь-якому разі, і його недоцільність стає очевидна, коли він досягає високого ступеня. Він тоді заважає дії — чи то втечі, чи то обороні, — а тільки дія має доцільність і служить самозбереженню. Але, якщо афективний складник реального страху приписати лібідо, пов’язаному з Я, а виконувану дію — інстинктам самозбереження, ми уникнемо будь-яких теоретичних труднощів. А втім, не вірите ж ви серйозно, що людина тікає, бо відчуває страх? Ні, людина відчуває страх і вдається до втечі внаслідок одного спільного імпульсу, породженого усвідомленням небезпеки. Люди, життю яких загрожувала велика небезпека, розповідають, що вони нітрохи не злякались, а тільки діяли, скажімо направляли зброю на хижого звіра, і така поведінка, звичайно, була найдоцільніша.
Лекція 27
Перенос
Вельмишановні добродійки і добродії! Оскільки ми тепер підходимо до кінця наших лекцій, ви, певне, плекаєте одне сподівання, яке не мало б виявитись марним. Ви, звичайно, думаєте, що я не на те вам викладав складний і незвичайний психоаналітичний матеріал, щоб у кінці відпустити, не мовивши й слова про терапію, на яку, власне, й спирається можливість провадити психоаналітичну працю. Я й сам не відпустив би вас, не виклавши цієї теми, бо, розглянувши царину терапії, ви б збагатилися новими фактами, без знання яких ваше розуміння хвороб, що ми їх досліджуємо, зоставалося б украй неповним.
Я знаю, що ви не сподіваєтесь настанов, якої техніки слід дотримуватися, застосовуючи аналіз із терапевтичною метою. Ви лише хочете загалом дізнатись, яким способом діє психоаналітична терапія і як її приблизно провадити. Дізнатися про це у вас є безперечне право. Проте я нічого не розповідатиму вам, а наполягатиму, щоб ви це все відкрили самі.
Замисліться! Ви дізналися все найістотніше про причини виникнення хвороб і про чинники, які діють у хворій психіці. Де ж тут місце для терапевтичного втручання? Передусім тут виявляється успадкована схильність — ми не дуже часто говорили про неї, бо її надто вже наголошують в інших царинах, і чогось нового ми не скажемо. Тільки не думайте, ніби ми недооцінюємо її: саме як терапевти ми досить виразно відчуваємо її силу. Хай там що, нам несила змінити її, вона лишається для нас тим даним, що ставить межі нашим зусиллям. Далі йде вплив пережитого в ранні дитячі літа, якому ми при аналізі звикли надавати великої ваги; він належить до минувшини, й нам несила спрямувати його інакше. Потім усе те, що ми об’єднуємо під назвою «реальна вимушена стриманість», тобто життєві нещастя, від яких походить усякий брак любові, — злидні, родинні чвари, невдалий вибір шлюбного партнера, несприятливі соціальні обставини, суворість моральних вимог, тиску яких зазнає особа. Тут уже справді досить простору для втручання ефективної терапії, але це має бути така терапія, до якої, за віденською легендою, вдававсь імператор Йосиф: зичливий деспотизм можновладця, перед чиєю волею згинаються люди і зникають труднощі. Але хто ми такі, щоб мати змогу використовувати таке доброчинство як терапевтичний засіб? І самі бідні та позбавлені впливу серед громадськості, ми змушені заробляти собі на прожиття лікарською практикою і навіть, на відміну від решти лікарів, які послуговуються іншими методами лікування, не можемо дозволити собі лікувати тих, хто не має грошей: наша терапія потребує дуже багато зусиль і часу. Але, можливо, ви вже вхопилися за один із названих пунктів і гадаєте там знайти плацдарм для терапевтичного втручання. Якщо моральні обмеження, яких від нас вимагає суспільство, відіграють свою роль у тих нещастях, що від них страждає пацієнт, лікування може надати йому мужності (а то й прямо вкаже на такий шлях) переступити бар’єри і знайти задоволення та зцілення коштом відмови від дотримання ідеалів, які суспільство так високо підносить і все ж часто відступається від них. Таким чином людина одужає тому, що «тішитиметься» сексуальним життям. Але при цьому на аналітичне лікування падає тінь, ніби воно не сприяє утвердженню моралі: адже те, що психоаналіз надасть одиницям, він відбиратиме в загалу.