А тепер я викладу факт. При багатьох формах невротичних захворювань — істерії, станах страху, неврозі нав’язливих станів — наші гіпотези видаються слушними. Завдяки пошукам згнічень, виявленню опору, вказівкам на згнічене нам і справді щастить виконати наше завдання, тобто подолати опір, усунути згнічення і перетворити неусвідомлене в усвідомлене. Тоді ми з усією можливою виразністю бачимо, як при подоланні кожного часткового елементу опору в душі пацієнта відбувається люта боротьба, нормальна душевна боротьба на одному психологічному рівні між мотивами, які прагнуть підтримувати супротивне наснаження, і мотивами, які ладні скасувати його. Перші — це ті самі давні мотиви, що свого часу призвели до згнічення, серед других ми бачимо нові, які виникли згодом і які, сподіваємось, вирішать конфлікт на нашу користь. Ми спромагаємося відродити давній конфлікт згнічення, піддати ревізії тоді вже вирішену справу. Новий матеріал, який ми приносимо, полягає, по-перше, в нагадуванні, що попереднє вирішення конфлікту призвело до хвороби, і в обіцянці, що інше вирішення відкриє шлях до одужання; по-друге, у вказівці, що всі обставини суттєво змінилися, відколи згнічені пориви були відхилені вперше. Тоді Я було слабке, інфантильне і, можливо, мало підстави відсахуватись від вимог лібідо як від небезпеки. А сьогодні Я зміцніло, набралося досвіду і, крім того, має собі помічника в особі лікаря. Тож можна сподіватися, що оновлений конфлікт приведе до кращого результату, ніж згнічення, і, як ми вже казали, при істерії, неврозах страху і нав’язливих станів успіх загалом підтверджує наші сподівання.
Є, проте, інші форми хвороб, при яких, попри схожість обставин, наші терапевтичні заходи ніколи не мали успіху. В цих хворобах теж ідеться про первісний конфлікт між Я і лібідо, що призвів до згнічення, — навіть якщо топографічно цей конфлікт слід характеризувати інакше, ніж конфлікт при неврозах переносу, — в них теж можливо виявити етапи в житті пацієнта, на яких сталося згнічення; ми застосовуємо ті самі методи, вдаємось до тих самих обіцянок, пропонуємо ту саму допомогу, розповідаючи пацієнтові, чого йому треба сподіватися; відстань у часі між сьогоденням і тим давнім згніченням так само мала б сприяти іншому вирішенню конфлікту. А проте нам не щастить подолати опір чи усунути згнічення. Ці пацієнти, параноїки, меланхоліки та уражені dementia praecox, лишаються незачеплені, вони невразливі супроти психоаналітичної терапії. Що тут за причина? Аж ніяк не брак розуму, хоча ми, звичайно, потребуємо, щоб у наших пацієнтів збереглися певні інтелектуальні спроможності; але, якщо йдеться про це, то, наприклад, є дуже багато кмітливих комбінаторних параноїків. Не бракує хворим і інших рушійних сил. Скажімо, на відміну від параноїків, меланхоліки чудово усвідомлюють, що вони хворі і через те так тяжко страждають, але доступитися до них однаково важко. Отже, ми зупинилися перед фактом, якого не розуміємо, і змушені через це засумніватись, чи справді ми розуміємо всі ті умови, які уможливлюють наші успіхи при лікуванні інших неврозів.