Оце й усе, що ми, характеризуючи здоров’я, можемо виснувати з факту тотожності сновидь здорових людей і сновидь невротиків. А щодо самого сновиддя можна зробити ще й дальші висновки: неможливо розірвати їхній зв’язок із невротичними симптомами, не слід гадати, ніби їхню природу вичерпно пояснює формула перекладу думок в архаїчні форми вираження, натомість слід припустити, що вони розкривають нам справді наявний розподіл лібідо і об’єкти, які воно наснажує.
Скоро ми підійдемо до кінця. Ви, може, розчаровані, що в розділі «Психоаналітична терапія» я обмежився самим теоретичним викладом, нічого не сказавши про умови, за яких проводять лікування, і про результати, яких воно досягає. Я полишу ці обидві теми — по-перше, тому, що не намірявся дати вам практичні настанови з застосування психоаналізу, а по-друге — що мене утримує від цього не одна причина. На початку наших лекцій я наголошував, що за сприятливих обставин ми досягаємо успіхів у лікуванні, які нічим не поступаються найблискучішим успіхам в царині терапії внутрішніх органів, і можу до цього ще додати, що таких успіхів не можна було б досягти жодним іншим способом. Якби я сказав більше, виникла б підозра, ніби таким самовихвалянням я намагаюся заглушити дедалі гучнішу критику наших опонентів. На публічних конгресах наші «колеги»-медики не раз висловлювали спрямовану проти психоаналітиків погрозу, що, опублікувавши зібрання невдач і шкідливих наслідків аналітичного лікування, вони знімуть полуду з очей бідолашної громадськості і та побачить безвартісність цього методу терапії. Але таке зібрання, якщо не брати до уваги мерзенного, підступного характеру цього заходу, аж ніяк не стане переконливим свідченням, що уможливить об’єктивну оцінку терапевтичної ефективності аналізу. Аналітична терапія, як ви знаєте, ще молода; мине довгий час, перше ніж буде вироблена її техніка, а це можливе тільки в процесі праці завдяки дедалі більшому досвіду. Внаслідок значних труднощів викладу матеріалу лікар — початківець у психоаналізі більшою мірою, ніж будь-який інший медичний фахівець, залежить від власної спроможності до розвитку, і за результатами перших років його роботи не можна оцінювати можливих досягнень аналітичної терапії.
Чимало спроб лікування в ранню добу психоаналізу скінчилися невдачею тому, що лікарі бралися до випадків, які взагалі не годились для такої процедури, і сьогодні ми, зважаючи на певні ознаки, теж не беремося до них. Але вивчити ці ознаки можна тільки внаслідок спроб. Адже свого часу ніхто наперед не знав, що параноя і dementia praecox у своїх розвинених формах недосяжні для аналітичного лікування, — отже, існувало право випробувати метод на всіх можливих ураженнях. Але чимало невдач тих перших років зумовлено не помилками лікарів чи вибором непридатних об’єктів, а неприхильністю зовнішніх обставин. Адже досі ми говорили тільки про внутрішній опір — той неминучий і подоланний опір, який чинять пацієнти. Зовнішній опір проти аналізу, зумовлений обставинами життя пацієнта та його середовищем, має менший теоретичний інтерес, зате величезну практичну вагу. Психоаналітичне лікування можна порівняти з хірургічною операцією, і, як і та, воно теж має право сподіватись, що його провадитимуть за найсприятливіших обставин. Ви знаєте, до яких попередніх готувань удається перед операцією хірург: потрібна відповідна кімната, добре освітлення, асистенти, відсутність родичів і т. ін. А тепер запитаймо себе, чи багато хірургічних операцій мали б успішний результат, якби на них були присутні всі члени родини, що пхали б носа в операційне поле і зойкали б при кожному розтині. А при психоаналітичному лікуванні втручання родичів — це просто небезпека, та ще й така, з якою не знати як упоратись. Лікар озброюється проти внутрішнього опору пацієнта, вважаючи його за неминучий, але як нам уберегтися від зовнішнього опору? Пацієнтових родичів не позбудешся жодним поясненням, умовити їх триматися якомога далі від усієї справи — річ неможлива; ніколи не слід утаємничувати когось із родичів, бо з’являється небезпека, що ви втратите довіру хворого, який — а втім, із цілковитим правом — вимагає, щоб той, кому він довіряє, ставав на його бік. Хто взагалі знає, які прірви часто поділяють членів однієї родини, той і як аналітик анітрохи не здивується, що найближчі родичі хворого часом менш зацікавлені в його одужанні, ніж у тому, щоб він лишався в своєму теперішньому стані. Де, що трапляється досить часто, невроз пов’язаний із конфліктами між членами родини, хтось здоровий не дуже замислюється над вибором між своїм інтересом і одужанням хворого. Нема чого дивуватись, якщо чоловік неприхильно ставиться до лікування, під час якого, слушно припускає він, можуть виявитись його гріхи; такому ми й не дивуємось, але після цього не можемо дорікати собі, якщо наші зусилля не матимуть успіху і передчасно припиняться: адже чоловіків опір додається до опору його хворої дружини. Ми просто взялися за те, що за наявних обставин нездійсненне.