З другого боку, ви ні на хвилину не повинні припускати, ніби те, що я викладаю вам як психоаналітичні уявлення, є якоюсь умоглядною системою. Навпаки, це результат експериментів: або безпосередніх спостережень, або висновків із тих спостережень. Тільки дальший поступ науки з’ясує, чи отримані таким чином висновки цілком адекватні та обґрунтовані, і після майже чвертьстолітньої праці, досягши вже поважного віку, я не похваляючись стверджую: щоб отримати ті спостереження, потрібна важка, напружена й зосереджена праця. В мене часто складалося враження, що наші опоненти нітрохи не хотіли зважати на таке походження наших тверджень, немов гадаючи, ніби йдеться про суто суб’єктивні ідеї, які кожен може спростовувати, як йому заманеться. Такого ворожого ставлення я не можу до ладу й зрозуміти. Можливо, воно породжене тим, що лікарі так мало надають уваги невротикам, так неуважно слухають їх, що позбавляють себе всякої можливості помітити в їхніх розповідях щось вартісне або провести докладні спостереження. Тому, користаючись нагодою, я запевняю вас, що впродовж своїх лекцій майже не полемізуватиму, надто з окремими особами. Я ніколи не міг переконати себе в правдивості твердження, ніби в суперечці народжується істина. Гадаю, ця думка походить від грецьких софістів і, як і їхня філософія, хибна внаслідок переоцінки діалектики, мистецтва сперечатися. Мені ж навпаки, видається, що вся так звана наукова полеміка — абсолютно безплідна, вже не кажучи про те, що вона майже завжди ще й як звернена на особи. Ще кілька років тому я міг пишатися, що лише раз брав участь у справжній науковій суперечці, і то тільки з одним дослідником — Левенфельдом з Мюнхена. Кінець був такий, що ми стали друзями і є ними донині. Але відтоді довгий час я вже не робив таких спроб, не маючи певності, що наслідки будуть такі самі.
Тепер у вас, звісно, з’явиться думка, що така нехіть до публічних наукових дискусій свідчить про вкрай високий ступінь закритості від критики, про впертість або, якщо скористатися люб’язним зворотом з наукового лексикону, про «одержимість». Я ж відповім, що коли з такими неймовірними труднощами виробити переконання, то з’являється й певне право затято боронити їх. Далі я можу повідомити, що в процесі праці мої погляди на кілька важливих питань змінювались, виправлялися, поступалися іншим, і я щоразу публічно заявляв про це. І які ж були наслідки такої щирості? Одні взагалі не зважали на те, що я поправляю сам себе, і ще й сьогодні критикують мене за погляди, які вже давно зазнали змін, набули нових вимірів. Інші, навпаки, дорікають мені саме цими змінами і через те оголошують мене ненадійним. І справді, хіба заслуговує бодай на дрібку довіри той, хто кілька разів міняв свої погляди: адже можна припустити, що й останні його твердження також хибні? А того, хто неухильно дотримується своїх одного разу висловлених поглядів і не дуже легко від них відступається, називають упертюхом або одержимим. Що ж іншого зостається робити супроти цих взаємосуперечливих вимог критики, як не бути самим собою і поводитись так, як підказує власний розум? Такої думки дійшов і я, і тому ніщо не могло мене стримати, коли я переробляв і вдосконалював свої теорії так, як вимагав дальший досвід. Але бачу, що головних своїх принципів я не зрікся й досі, і сподіваюсь, що й далі від них не відмовлюся.
Отже, я маю вам пояснити психоаналітичне розуміння невротичних явищ. Для цього найпростіше, з огляду і на аналогію, і на контраст, узяти приклад, що пов’язав би нас з уже розглянутими феноменами. Я візьму так звані симптомні дії, що їх я часто спостерігав у багатьох пацієнтів, які заходили до моєї приймальні. Аналітик мало що може запропонувати людям, які приходять у кабінет до лікаря, щоб десь за чверть години виповісти йому всі прикрощі свого довгого життя. Глибокі знання не дозволяють аналітикові з легкістю, властивою іншим лікарям, проказати: «З вами все гаразд», — і порадити: «Пройдіть невеличкий курс гідротерапії». На запитання, що він робить зі своїми амбулаторними пацієнтами, один з наших колег, стенувши плечима, відповів: «Просто стягую з кожного стільки і стільки крон». Тож, гадаю, ви не здивуєтесь, почувши, що навіть у найвідоміших психоаналітиків під час амбулаторного прийому людей не густо. Я звелів, щоб замість простих дверей, які вели з почекальні до мого кабінету, поставили подвійні, та ще й оббили їх повстю. Причина такого заходу очевидна. І тепер щоразу ті особи, яких я запрошую з почекальні, забувають зачинити за собою двері, і дуже часто і перші, і другі двері лишаються відчинені навстіж. Тільки-но це помітивши, я досить зимним тоном нагадую, щоб пацієнт чи пацієнтка повернувся й причинив двері, байдуже, хоч який то буде елегантний добродій або вичепурена дама. Це полишає враження непотрібного педантизму. Часом я з цією своєю вимогою пошивався в дурні, бо траплялися й такі хворі, які не могли самі вхопитися за ручку і були раді, коли хто міг зробити це замість них. Але в переважній більшості випадків я мав слушність, бо той, хто отак поводиться й лишає навстіж відчинені двері з почекальні до кабінету лікаря, належить до потолочі й заслуговує на нелюб’язний прийом. Тільки не кваптеся з присудом, не дослухавши решти оповіді. Така недбалість у пацієнта трапляється тільки тоді, коли він сам сидить у почекальні і, заходячи, лишає за собою безлюдну кімнату; коли ж разом із ним сидів хто чужий, пацієнт завжди зачиняв двері. В цьому останньому випадку він добре усвідомлював, що для його ж таки інтересів краще, коли його ніхто не підслухає під час розмови з лікарем, і тому дбайливо зачиняв обоє дверей.