Отак зумовлений, цей недогляд пацієнта аж ніяк не випадковий і не позбавлений значення; не можна назвати його й неважливим, бо в ньому виявляється ставлення відвідувача до лікаря. Такий пацієнт здебільшого потребує високих авторитетів, прагне бути засліпленим і заляканим. Він, може, навіть довідувавсь по телефону, коли його найшвидше можуть прийняти, уявив собі, ніби побачить довгу чергу спраглих поради пацієнтів, наче біля бакалійної крамниці у воєнні часи. І після цього він заходить у безлюдну, крім того, дуже скромно обставлену почекальню — і ціпеніє з несподіванки. Отепер він мусить відплатити лікареві за те, що намірявся виявити йому стільки незмірної уваги, — через те й не зачиняє двері між почекальнею та кабінетом. Цим він ніби хоче сказати лікареві: «Ох, тут нікого немає і, певне, поки я буду тут, ніхто й не прийде». Під час розмови він поводився б цілком безцеремонно й неввічливо, якби я з самого початку не присадив його зарозумілості гострим зауваженням.
В аналізі цієї невеликої симптомної дії ви не знайдете нічого, не знайомого вам раніше: висновок, що вона не випадкова, а має певний мотив, певне значення й намір, що вона пов’язана з іншою психічною діяльністю, яку можна з’ясувати, і неголосно повідомляє про важливий психічний процес. Але передусім розуміється, що отак зазначений процес — не відомий свідомості людини, в якої він відбувається, бо жоден з тих пацієнтів, котрі лишали прочинені обоє дверей, не признався б, що цією недбалістю він хотів виразити свою зневагу до мене. Чимало з них, може, ще б пригадало розчарування, яке охопило їх, коли вони зайшли до безлюдної почекальні, але зв’язок цього враження з наступною симптомною дією лишається, безперечно, невідомий їм.
А тепер зіставмо цей невеликий аналіз симптомної дії зі спостереженням на хворому. Я виберу випадок, іще свіжий у моїй пам’яті; до того ж його можна описати порівняно коротко. Адже всі такі випадки потрібно подавати більш-менш докладно.
Молодий офіцер, що приїхав додому в коротку відпустку, попросив мене, щоб я взявся лікувати його тещу, яка живе в найщасливішому родинному колі і все ж отруює власне життя і життя своїх ближніх однією безглуздою ідеєю. Я побачив, що це п’ятдесятитрирічна добре збережена дама з простими і дружніми манерами, яка без усякої нехоті розповіла про себе наступне. Вона живе в нашій країні в найщасливішому шлюбі з чоловіком, що керує великою фабрикою. Вона нахвалитись не могла дбайливістю і уважністю свого чоловіка. У шлюбі вони прожили тридцять років, і ніколи не було між ними ні відчуження, ні сварки, ні ревнощів. Її обоє дітей щасливо поодружувались, але почуття обов’язку й далі спонукало чоловіка не кидати роботи. Рік тому сталося щось цілком неймовірне й незрозуміле, дама отримала анонімного листа, в якому її чудового чоловіка звинуватили в любовному зв’язку з молодою дівчиною, зразу ж йому повірила, і відтоді її щастя зруйноване. Найближчі посутні подробиці були десь такі. Ця дама мала покоївку і часто занадто довірливо розмовляла з нею. Та дівчина просто-таки люто ненавиділа ще одну дівчину, яка досягла в житті набагато більшого успіху, ніж вона, хоча була не кращого походження. Замість іти в прислуги, та друга дівчина отримала комерційну освіту, пішла працювати на фабрику і внаслідок браку персоналу, мобілізованого на фронт, дістала добру посаду. Тепер вона жила на самій фабриці, добре зналася з усіма тамтешніми добродіями, і до неї навіть зверталися «панно». Та, що зосталася в житті пасти задніх, звичайно ж була ладна звинуватити свою колишню шкільну подругу в усіх можливих гріхах. Якось наша пацієнтка розмовляла зі своєю покоївкою про одного літнього добродія, який приходив до них у гості і про якого розповідали, ніби він не живе з дружиною, а має коханку. Не знати, як і сталося, але дама раптом призналась, що для неї було б найстрашнішим лихом, якби виявилось, що її чудовий чоловік теж має коханку. А наступного дня їй принесли з пошти анонімного листа, в якому зміненим почерком повідомляли про те лихо, яке вона уявила собі. Жінка подумала — либонь, цілком слушно, — що лист — робота лихої покоївки, бо коханкою чоловіка назвали саме ту дівчину, яку люто ненавиділа служниця. Але, хоча наша пацієнтка одразу прозирнула істину і з життєвого досвіду своїх ближніх знала, як мало заслуговують на довіру такі боягузливі звинувачення, сталося так, що лист миттю здобув над нею цілковиту владу. Жінку охопило страшенне збудження, й вона мерщій послала за чоловіком, щоб якнайсуворіше вичитати йому. Той, сміючись, відкинув усі звинувачення і всіляко намагався заспокоїти її. Викликав домашнього лікаря, що заразом обслуговував і фабрику, і той доклав усіх зусиль, щоб заспокоїти бідолашну жінку. Дальші дії подружжя теж були цілком розумні. Покоївку звільнили, а нібито коханку ні. Відтоді пацієнтку не раз доводилось заспокоювати, тож вона вже не вірила в зміст анонімного листа, проте її невіра була неостаточна й недовга. Тільки-но почувши ім’я тієї панни або здибавшись із нею на вулиці, вона ставала жертвою нового нападу недовіри, страждання й докорів.