Цей механізм можна легко спостерігати під час нападів панічного страху. Людина, яка протягом найближчих годин має дізнатися від лікаря діагноз своєї хвороби (а діагноз може виявитися фатальним), цілком природно, перебуває у стані тривоги й страху. Як правило, вона не стане спокійно сидіти й чекати: найчастіше тривога, якщо тільки вона не паралізує людину, пожене її щось робити. Вона ходитиме туди-сюди коридором, почне всіх розпитувати і з кожним розмовляти, прибиратиме свій стіл, писатиме листи. Вона може й продовжувати свою звичайну діяльність, але активніше, завзятіше. Якої б форми не набувала її активність, ці зусилля стимулюються тривожним занепокоєнням і спрямовані на подолання почуття безсилля.
Зусилля в кальвіністській доктрині має ще й інший психологічний сенс. Сам факт невтомності людини в її зусиллях та якісь її досягнення в моральному вдосконаленні або у світських справах служать більш-менш явною ознакою, що людина належить до числа обраних. Ірраціональність такого вимушеного, компульсивного зусилля полягає в тому, що діяльність служить не досягненню якогось результату, а спрямована на з’ясування, чи відбудеться щось у майбутньому чи ні, що визначено заздалегідь і не залежить від діяльності людини, перебуває поза її контролем. Цей механізм добре відомий у невротиків. Коли такі люди бояться результатів будь-якого важливого починання, в очікуванні відповіді вони можуть лічити вікна будинків або дерева на вулиці: якщо вийде парне число, людина відчуває, що все буде гаразд; якщо непарне — це знак, що справа не вдасться. Часто такий сумнів стосується не якогось певного моменту, а всього життя людини, і в цьому випадку прагнення побачити «знак» також неминуче супроводжуватиме людину. Часто зв’язок між таким підрахунком дерев, каменів, грою в карти тощо та сумнівами й тривогою є неусвідомленим. Людина може призвичаїтися до розкладання пасьянсу через смутне почуття занепокоєння, і тільки аналіз спроможний оголити приховану функцію цієї діяльності — розгадати майбутнє.
У кальвінізмі таке розуміння зусилля стало частиною релігійного вчення. Спочатку це стосувалося переважно морального зусилля, але з плином часу акцент дедалі більше зміщувався в бік професійної діяльності та результатів цієї діяльності, тобто успіху в економічній чи підприємницькій сфері. Успіх став знаком милості Божої, а неуспіх — знаком прокляття.
Ці міркування показують, що нав’язливе прагнення до безперервного зусилля та постійної праці аж ніяк не суперечить принциповому переконанню в безсиллі людини, а навпаки, є психологічним результатом цього переконання. У цьому сенсі зусилля і праця набули абсолютно ірраціонального характеру. Вони не можуть змінити долю, визначену Богом, що не залежить від жодних зусиль людини, а служать лише засобом заздалегідь дізнатися про визначену наперед долю. У той же час гарячкова діяльність допомагає впоратися з нестерпним відчуттям безпорадності.
Можна вважати, що нове ставлення до зусиль і праці, які стали самометою, є найважливішою психологічною зміною, що відбулася з людиною з кінця Середньовіччя. У кожному суспільстві людина має працювати для того, щоб жити. Багато суспільств вирішували цю проблему, покладаючи працю на рабів і дозволяючи вільним громадянам присвячувати себе «шляхетнішим» заняттям. У таких суспільствах робота вважалася заняттям, не гідним вільної людини. У Середньовіччі тягар праці теж був розподілений між різними класами соціальної ієрархії аж ніяк не рівномірно, існувала достатньо важка експлуатація. Проте ставлення до праці було відмінним від того, яке розвинулося згодом, у Новий час. Праця не мала абстрактного характеру виробництва якихось товарів, які, можливо, вдасться вигідно продати на ринку. Людина працювала на реальний попит і мала конкретну мету: заробити собі на життя. У той час, як це влучно продемонстрував Макс Вебер, не було жодного стимулу працювати більше, ніж необхідно для підтримки традиційного рівня життя. Схоже на те, що деяким групам середньовічного суспільства праця здавалася задоволенням, як реалізація їхніх творчих можливостей, але більшість людей працювала тому, що вони мусили це робити, і ця необхідність зумовлювалася тиском ззовні. У сучасному суспільстві з’явилася нова риса: людей спонукає до роботи не стільки зовнішній тиск, скільки внутрішня потреба, яка змушує їх працювати з такою інтенсивністю, з якою в іншому суспільстві до роботи їх примусив би лише суворий господар.