Розділ IV
Два аспекти свободи сучасної людини
Попередній розділ був присвячений аналізу психологічного сенсу основних доктрин протестантизму. У ньому зазначалося, що нові релігійні доктрини стали відповіддю на психологічні потреби, які, своєю чергою, були породжені колапсом соціальної системи Середньовіччя й спричинені розгортанням капіталізму. Наш аналіз зосереджувався на проблемі свободи у двох аспектах її значення: свобода від традиційних пут середньовічного суспільства хоч і давала індивіду нове почуття незалежності, але водночас змушувала його почуватися самотнім та ізольованим, сповненим сумнівів і тривоги, та, відповідно, підштовхувала його до покори й компульсивних й ірраціональних видів діяльності.
У цьому розділі буде показано, що подальший розвиток капіталістичного суспільства продовжував впливати на особистість так само, як це було в часи Реформації.
Згідно з доктринами протестантизму, людина була психологічно підготовлена до того, щоб виконувати передбачену їй роль в умовах сучасної промислової системи. Ця система на практиці та в дусі, який вона породила, стосувалася всіх аспектів життя, формувала особистість людини та загострювала суперечності, що ми їх розглянули в попередньому розділі: вона розвивала індивіда — і робила його більш безпорадним; вона підвищувала ступінь свободи — і створювала залежність нового виду. Ми не маємо наміру описувати вплив капіталізму на всю структуру особистості людини, оскільки зосереджуємося лише на одному аспекті загальної проблеми — на діалектичному характері процесу посилення свободи людини. Наша мета полягатиме в тому, щоб показати: структура сучасного суспільства впливає на індивіда двома способами — людина робиться незалежнішою, самодостатнішою та критичнішою, і при цьому стає більш ізольованою, самотньою та наляканою. Розуміння всієї проблеми свободи залежить від спроможності бачити обидва боки цього процесу й під час відстеження одного з них не втрачати іншого з поля зору.
Зробити це важко, оскільки зазвичай наше мислення — не діалектичне, ми схильні сумніватися в тому, чи можуть дві суперечливі тенденції мати спільну передумову. Ба більше, негативний бік свободи, а також тягар, яким вона обтяжує людину, важко усвідомити, особливо тим, хто всім серцем виступає за свободу. Оскільки в процесі боротьби за волю протягом сучасної історії людства вся увага зосереджувалася на подоланні старих форм панування та обмеження, цілком природно було вважати: що більше усувалося традиційних обмежень, то більше свободи здобувала людина. Водночас нам не вдається повною мірою усвідомити, що навіть якщо людина й позбулася старих ворогів свободи, у неї з’явилися вороги нові за своєю природою, які не є щодо людини зовнішніми обмеженнями, бо це внутрішні фактори, які блокують повноцінну реалізацію свободи особистості. Приміром, ми віримо в те, що свобода віросповідання є однією з останніх перемог у борні за волю, проте ми цілком не визнаємо, що це є перемога над владою церкви й держави, які не дозволяли людині сповідувати власну релігію відповідно до її совісті, проте сучасний індивід практично втратив внутрішню здатність вірити в щось, існування чого не можна довести методами природничих наук. Або візьмімо інший приклад: ми вважаємо, що свобода слова є останнім кроком маршу за волю. При цьому ми забуваємо, що хоч свобода слова і є визначною перемогою над старими обмеженнями, сучасна людина перебуває в такому стані, що більшість із того, що «вона» думає і висловлює — це те, що думає і говорить решта людей, бо індивід не набув здатності мислити оригінально — тобто думати самому й за себе, адже тільки це надає сенсу вимозі не заважати їй висловлювати власні думки. У цій ситуації ми знову ж таки пишаємося тим, що людина стала вільною від зовнішніх можновладних авторитетів, які наказували їй, що можна робити, а що ні. Утім, ми нехтуємо роллю анонімних авторитетів, що мають над нами владу, такими як громадська думка та «загальновідомі істини». Вони настільки могутні саме через нашу глибинну готовність відповідати очікуванням, які мають щодо нас інші люди, і через настільки ж глибокий страх бути інакшими. Ми захоплюємося посиленням нашої свободи від зовнішніх сил і водночас лишаємося сліпими й не бачимо внутрішніх обмежень, нав’язливих станів і страхів, які зводять нанівець сенс перемог у борні проти традиційних ворогів свободи. Таким чином, ми схильні вважати, що свобода — це виключно здобуття більшої свободи того виду, який ми здобули протягом сучасної історії. Ми також віримо, що достатньо просто захищати свободу від сил, які позбавляли людину тих попередніх видів свободи. Однак забуваємо, що хоч будь-яка з цих свобод має завзято захищатися, проблема свободи має не лише кількісний, але і якісний вимір. Ми маємо зберігати й примножувати обсяг традиційної свободи, але також повинні здобути свободу нового виду — ту, що дозволить нам реалізувати індивідуальне «я», вірити в себе та в наше життя.