Що стосується нового середнього класу — «білих комірців», кількість яких різко зросла з розширенням великого бізнесу, — очевидно, що їхнє становище дуже відрізняється від становища незалежних дрібних підприємців старого типу. Можна, звісно, заперечити, що й без тієї формальної незалежності, яка була у кравця або бакалійника в минулі часи, «білі комірці», по суті, мають не менше, а більше можливостей розвивати свої здібності та ініціативу, домагатися особистого успіху. Якоюсь мірою це, звісно, правда, хоч і важко судити, наскільки широкими є такі можливості. Але в психологічному плані ситуація «білого комірця» зовсім інша. Він становить деталь величезної економічної машини, виконує надзвичайно спеціалізовану функцію, перебуває в жорстокій конкуренції з сотнями інших, що мають таке саме становище, і кожного з них безжально виженуть, якщо він відставатиме. Коротко кажучи, навіть якщо його шанси на успіх іноді й бувають більші, він все одно втратив значну частину впевненості та незалежності колишнього підприємця і теж є гвинтиком — незалежно від його розміру, машина нав’язує йому свій хід, якого він не може контролювати й порівняно з яким він абсолютно нікчемний.
Психологічний вплив неосяжності та надзвичайну потужність великого підприємства відчуває і робітник. На маленькому підприємстві колишніх часів працівник особисто знав свого боса, був знайомий з підприємством у цілому, розумів увесь процес виробництва. Хоча працівника наймали на роботу та звільняли з неї відповідно до законів ринку, конкретний зв’язок із господарем та з виробництвом загалом давав йому відчуття якогось ґрунту під ногами. На заводі, де працюють тисячі людей, ситуація зовсім інша. Господар перетворився на абстрактну фігуру, його ніхто ніколи не бачить; «адміністрація» — це анонімна влада менеджерів, з якою робітник не має жодного прямого зв’язку і для якої він як людина не має ніякого значення. Підприємство настільки велике, що робітник не може бачити нічого за межами свого крихітного сектора, в якому працює сам.
Якоюсь мірою цю ситуацію збалансували профспілки. Вони не тільки поліпшили економічне становище робітника, а й справили важливий психологічний вплив, надавши йому можливість відчути власну силу та значущість, порівняно з тими велетнями, з якими йому доводиться мати справу. На жаль, багато профспілок самі перетворилися на велетенські організації, в яких залишилося дуже мало місця для ініціативи їх окремих членів. Вони сплачують внески, час від часу голосують, та все одно є дрібними деталями великої машини. Надзвичайно важливо, щоб профспілки перетворилися на організації, які спираються на активну співпрацю кожного з членів, і будували роботу таким чином, щоб кожен міг брати участь у житті організації та почуватися відповідальним за все, що в ній відбувається.
Незначущість індивіда в наш час стосується не тільки його ролі як підприємця, службовця або робітника, але і його ролі як споживача. Протягом останніх десятиліть роль споживача докорінно змінилася. Клієнт, приходячи до магазину, власником якого був окремий незалежний торговець, міг розраховувати на те, що приверне до себе увагу. Його покупка була важлива для власника магазину, і клієнта приймали там як людину, що має вагу, його бажання вивчали, а сам акт купівлі давав йому відчуття важливості та гідності. Наскільки це не схоже на відносини покупця з універмагом! Його вражають масштаби будівлі, безліч персоналу, гори виставлених товарів; усе це змушує його почуватися маленьким і незначним. Як індивід, він не має для універмагу жодного значення, він важливий лише як «якийсь» черговий покупець. Магазин не хоче втратити його: така втрата означала б, що щось негаразд і з цієї ж причини можна втратити й інших клієнтів. Як абстрактний покупець він важливий, але як конкретна людина не означає нічогісінько. Ніхто не тішиться з його приходу, усім байдуже щодо його бажання, і акт покупки в магазині став схожий на похід на пошту, щоб купити марки.
Цей стан іще дужче посилюють методи сучасної реклами. Торговець старої школи, коли намагався продати свій товар клієнту, здебільшого раціонально звертався до його розуму. Він знав, що в нього є, знав потреби покупця і намагався продати товар на основі цього знання. Звичайно ж, продавець не бував зовсім об’єктивним; він намагався щосили переконати покупця, проте, щоб домогтися успіху, він мав говорити про свої товари розумно й розсудливо. Потужний сектор сучасної реклами працює зовсім інакше. Реклама апелює не до розуму, а до почуття: як будь-яке гіпнотичне навіювання, вона намагається впливати на об’єкти емоційно, щоб змусити їх підкоритись інтелектуально. Такий вид реклами впливає на покупця всіма засобами: йому знову повторюють ті самі формули, на нього впливають авторитетом якоїсь зірки (світської левиці чи знаменитого боксера, які курять конкретну марку сигарети), його залучають і одночасно притупляють його критичні здібності сексуальними принадами красунь, зображених на плакатах, його залякують тим, що з його рота смердить, або заохочують його мрії про раптові зміни в житті, які відбудуться, щойно він придбає ось цю сорочку або ось це мило. Усі ці методи в основі ірраціональні, не мають нічого спільного з якістю товарів, присипляють і вбивають критичні здібності покупця, як опіум або прямий гіпноз. Така реклама навіює певні мрії наяву, за рахунок чого дає людині задоволення так само, як це робить кіно, але тим часом посилює почуття меншовартості й безсилля.