Мазохістські тенденції часто відчуваються як банально патологічні й безглузді, але найчастіше вони раціоналізуються, і тоді вже мазохістська залежність маскується під любов або вірність, комплекс неповноцінності видається усвідомленням справжніх недоліків, а страждання виправдовуються їхньою неминучістю за незмінних обставин.
Окрім мазохістських тенденцій, у тому ж типі характеру завжди спостерігаються й прямо протилежні нахили, тобто садистські. Вони варіюють за силою, є доволі усвідомленими, але не трапляється такого, щоб вони були геть відсутніми. Ми знаходимо три типи садистських тенденцій, більш-менш тісно пов’язаних між собою. Перший тип — це прагнення поставити інших людей у залежність від себе та здобути повну й необмежену владу над ними, перетворивши їх на свої знаряддя, «ліпити мов глину». Другий тип полягає у прагненні не тільки мати абсолютну владу над іншими, а й експлуатувати їх, використовувати та обкрадати, так би мовити, заковтувати все, що є в них поживного. Ця жага може стосуватися не тільки матеріальних статків, а й моральних або інтелектуальних якостей, якими володіє інша людина. Третій тип садистських тенденцій становить бажання заподіювати іншим людям страждання або бачити, як вони страждають. Страждання може бути і фізичним, але найчастіше це душевні муки. Метою у цьому випадку може бути як активне заподіяння страждання, приниження, залякування іншого, так і пасивне споглядання іншої людини приниженою і настрашеною.
Садистські нахили з очевидних причин зазвичай є менш усвідомленими й більш раціоналізованими, порівняно зі шкідливішими в соціальному плані мазохістськими тенденціями. Вони бувають повністю приховані нашаруваннями надмірної доброти та надмірної турботи про інших. Найчастіше трапляються такі раціоналізації: «Я керую вами тому, що ліпше за вас знаю, що для вас краще, у ваших же інтересах коритися мені беззаперечно» або «Я настільки незвичайна й унікальна особистість, що маю право розраховувати на те, що інші люди мають залежати від мене». Інша раціоналізація, яка часто прикриває тенденцію до експлуатації, звучить приблизно так: «Я зробив для вас так багато, що тепер маю право брати від вас те, що хочу». Агресивніші садистські імпульси найчастіше раціоналізуються у двох формах: «Мене образили, тож моє бажання образити когось є не чим іншим, як справедливою відплатою» або «Завдаючи удару першим, я захищаю від удару себе та друзів».
Щодо садистичної особи у її відносинах з об’єктом садизму часто нівелюють один важливий нюанс, який саме тому й заслуговує на особливу увагу — його залежність від об’єкта садизму.
Залежність мазохіста очевидна, тоді як наші очікування від садиста абсолютно протилежні: він здається нам настільки сильним, владним, а його об’єкт таким слабким і підлеглим, що важко уявити, як сильний залежить від того слабкого, над яким він панує. Тим часом ретельний аналіз показує, що саме так і є. Садистові потрібна людина для володарювання, бо його власне відчуття сили ґрунтується лише на тому, що він є чиїмось владикою. Ця залежність може бути абсолютно неусвідомленою. Приміром, чоловік украй по-садистському поводиться з дружиною і весь час повторює їй, що вона може піти в будь-який момент і що він тільки радітиме з цього. Часто дружина буває настільки пригнічена, що не намагається піти, і тому обоє вірять: він говорить правду. Але якщо вона збереться з духом і заявить, що залишає його, то статися може щось геть несподіване для обох: він буде в розпачі, пригнічений, почне благати її залишитися, говоритиме, що не може без неї жити, що кохає її й таке інше. Зазвичай через страх перед ствердженням себе вона радо йому вірить і тому лишається. У цей момент гра починається спочатку: він береться за старе, їй стає дедалі важче це терпіти, вона знову вибухає, він у розпачі, вона залишається — і так далі, знову й знову.
У багатьох тисячах шлюбів та інших особистих стосунках цей цикл повторюється, і зачароване коло не рветься ніколи. Чи брехав він їй, коли говорив, що кохає її, що не може без неї жити? Якщо йдеться про любов, то все залежить від того, що розуміти під цим словом. Коли він стверджував, що не може без неї жити (якщо, звісно, не сприймати це буквально), то це чистісінька правда. Він не може жити без неї або без когось іншого, хто був би безпорадною іграшкою в його руках. У подібних випадках почуття любові з’являється лише тоді, коли зв’язок перебуває під загрозою розриву, але в інших випадках садист, абсолютно очевидно, «любить» тих, над ким відчуває владу. Це може бути його дружина або дитина, підлеглий, офіціант чи жебрак на вулиці, він відчуває «любов» чи навіть вдячність до об’єктів свого панування. Він може думати, що хоче панувати над ними тому, що дуже їх любить. Насправді він «любить» їх тому, що панує над ними. Він підкуповує їх матеріальними заохоченнями, похвалою, запевненням у любові, блиском і дотепністю в розмовах, демонстрацією турботи, він може дати їм усе, крім одного: права на свободу й незалежність. Часто це трапляється, зокрема, у відносинах батьків із дітьми. Тут панування — і власництво — виступає, як правило, під виглядом «природної» турботи й прагнення батьків «захистити» дитину. Її садять у золоту клітку, вона може мати все, що хоче, та лише за тієї умови, що не захоче вибратися з клітки. Унаслідок цього в дорослої дитини часто розвивається глибокий страх перед любов’ю, тому що для неї «любов» означає бути ув’язненою й позбавленою свободи.