Під час розгляду садизму зазвичай пов’язують тенденції руйнівності та ворожості. Звісно ж, у садистських прагненнях завжди виявляється більший або менший елемент руйнівності. Проте це також справедливо й щодо мазохізму: будь-який аналіз мазохістських рис характеру виявляє таку саму ворожість. Принципова відмінність, можливо, полягає в тому, що при садизмі ця ворожість зазвичай більше усвідомлюється і прямо проявляється в дії, в той час як при мазохізмі ворожість буває здебільшого неусвідомленою і знаходить тільки непрямі форми вияву. Пізніше я спробую показати, що руйнівність є результатом придушення чуттєвої, емоційної та інтелектуальної експансивності індивіда; тому можна припустити, що ці властивості мають бути наслідком тих самих причин, які продукують потребу в симбіозі. Тут же я хочу підкреслити, що садизм не ідентичний руйнівності, хоч і часто змішується з нею. Руйнівна особистість прагне знищити об’єкт, тобто позбавитися його. Садист прагне панувати над об’єктом і тому страждає, якщо цей об’єкт зникає.
Садизм (у тому сенсі, в якому ми використовуємо це слово) може також бути відносно вільним від руйнівності, поєднуючись із дружелюбністю щодо свого об’єкта. Цей тип «люблячого» садизму класично втілено в Бальзакових «Втрачених ілюзіях». Цей опис пояснює також, що ми маємо на увазі, говорячи про потребу в симбіозі. Приміром, стосунки, що виникли між молодим Люсьєном і каторжником, що видає себе за абата; незабаром після знайомства з Люсьєном, який щойно намагався накласти на себе руки, абат каже: «...Ця молода людина не має вже нічого спільного з поетом, який намагався померти. Я витягнув вас із річки, я повернув вас до життя, ви належите мені, як творіння належить творцеві, як ефрит у чарівних казках належить генію... як тіло — душі! Могутньою рукою я підтримаю вас на шляху до влади, я обіцяю вам життя, повне насолод, почестей, вічного свята... Ніколи не відчуєте ви браку грошей... Ви будете сяяти, жити на широку ногу, поки я, по пояс у багнюці, закладатиму основу блискучої будівлі вашого щастя. Я люблю владу заради влади! Я насолоджуватимуся вашими насолодами, хоча вони й заборонені для мене. Словом, я стану з вами однією особою... Я хочу любити своє творіння, створити його за образом і подобою своєю... любити його, як батько любить сина. Я подумки роз’їжджатиму у твоєму тильбюрі, мій хлопчику, тішитимуся твоїми успіхами у жінок, і говоритиму: “Цей молодий красень — я сам! Маркіз дю Рюбампре створений мною, мною введений до аристократичного світу, його успіхи — творіння моїх рук. Він мовчить і говорить моїм голосом, він іде за моїми порадами в усьому”».
Часто, і не тільки в повсякденному слововжитку, садомазохізм змішують з любов’ю. Мазохістські явища особливо часто сприймаються як прояви любові. Цілковите самозречення заради іншої людини, відмова заради неї від власних прав і потреб — усе це підноситься як зразок «великої любові». Вважається, що для любові немає кращого доказу, ніж жертва й готовність відмовитися від себе заради коханої людини. Насправді ж «любов» у цих випадках є мазохістською прихильністю і корениться в потребі симбіозу. Якщо під любов’ю ми розуміємо пристрасне й активне ствердження головної суті конкретної людини, союз із цією людиною на основі незалежності й повноцінності обох особистостей, тоді мазохізм і любов є протилежностями. Любов ґрунтується на рівності та свободі. Якщо основою є підпорядкованість і втрата особистісної цілісності одного з партнерів, то це мазохістська залежність, як би не раціоналізувався такий зв’язок. Садизм теж нерідко виступає під маскою любові. Щодо керування іншою людиною можна стверджувати, що це робиться в її ж інтересах, і це часто здається проявом любові; але фактор, що лежить в основі такої поведінки, — це задоволення від панування над іншою людиною.