Влада не обов’язково має втілюватися в особі чи інституції, яка наказує: роби це, тобі не слід робити те. Таку владу можна назвати зовнішньою, проте влада може бути і внутрішньою, виступаючи під ім’ям обов’язку, совісті або супер-его. По суті, фактично вся сучасна думка — від протестантства й до філософії Канта — є заміною зовнішньої влади владою інтерналізованою. У міру того, як середній клас здобував одну політичну перемогу за іншою, зовнішня влада втрачала престиж, але її місце посідала особиста совість. Цю заміну багато хто сприймав як перемогу свободи. Підкорятися наказам ззовні (принаймні в духовній сфері) здавалося не гідним вільної людини, проте придушення своїх природних нахилів, встановлення панування над однією частиною особистості (власною природою) другою частиною особистості (розумом, волею і совістю) — це уявлялося самою сутністю свободи. Але аналіз показує: совість править не менш суворо, ніж зовнішня влада, ба більше — зміст наказів совісті часто абсолютно не відповідає вимогам етичних норм стосовно людської гідності. Совість може правити ще суворіше за зовнішню владу: адже людина відчуває її накази як власні, а як же їй бунтувати проти себе?
За останні десятиліття «совість» значною мірою втратила свою вагу. Схоже на те, що в житті індивіда ні зовнішні, ні внутрішні авторитети вже не відіграють якоїсь помітної ролі. Кожен абсолютно «вільний», якщо тільки не порушує законні права інших людей. Водночас ми спостерігаємо, що влада при цьому не зникла, а стала невидимою. Замість явної влади править влада анонімна. Вона носить безліч масок: здоровий глузд, наука, психічне здоров’я, нормальність, громадська думка. Вона не вимагає нічого іншого, що само собою є зрозумілим. Здається, що вона не використовує жодного тиску, а тільки м’яке переконання. Коли мати говорить до своєї дочки: «Я знаю, ти не захочеш іти гуляти з цим хлопчиком», коли реклама пропонує: «Куріть ці сигарети, вам сподобається їхня м’якість», — створюється та атмосфера улесливої підказки, якою просякнуте все наше суспільне життя. Анонімна влада ефективніша за відкриту, бо ніхто й не підозрює, що існує наказ, який необхідно виконати. У випадку зовнішньої влади зрозуміло, що наказ є, і зрозуміло, хто його віддав; проти цієї влади можна боротись, і в процесі боротьби може розвиватися особиста мужність і незалежність. У випадку інтерналізованої влади немає командира, але хоча б сам наказ залишається помітним, а от у випадку анонімної влади невидимими стають і командир, і наказ. Це як опинитися під обстрілом невидимого супротивника: немає нікого й нічого, кому можна було б дати відсіч.
Повертаючись тепер до розгляду авторитарного характеру, зауважимо знову, що найбільш специфічною його рисою є вже згадане ставлення до влади й сили. Для авторитарного характеру існують, так би мовити, дві статі: сильні й безсилі. Сила автоматично викликає його любов і готовність підкоритися незалежно від того, особа чи інституція проявляє цю силу. Сила приваблює його не заради цінностей, які за нею стоять, а сама по собі, тому що вона — сила. І так само, як їхню «любов» автоматично зумовлює сила, безсилі люди або організації автоматично зумовлюють його презирство. Щойно побачивши слабку людину, він відчуває бажання напасти, придушити, принизити. Людині іншого типу здається огидною сама ідея напасти на слабкого, але авторитарна особистість відчуває тим сильнішу лють, чим безпораднішою є її жертва.
Одна особливість авторитарного характеру спантеличувала багатьох дослідників: тенденція опиратися владі й відкидати будь-який вплив «згори». Іноді цей опір затьмарює всю картину, так що тенденції підпорядкування стають непомітними. Така людина постійно бунтує проти будь-якої влади, навіть проти тієї, що діє в її інтересах і зовсім не застосовує репресивних заходів. Іноді ставлення такої особи до влади роздвоюється: люди можуть боротися проти однієї системи влади, особливо якщо вони розчаровані недостатньою силою цієї системи, і водночас (або пізніше) підкоряються іншій системі, яка за рахунок більшої потужності або великих обіцянок може задовольнити їхні мазохістські потяги. Нарешті, існує такий тип, у якому бунтівні тенденції придушені абсо-лютно й проявляються лише при ослабленні свідомого контролю, або їх можна ідентифікувати тільки постфактум за тією ненавистю, яка піднімається проти цієї влади, якщо вона слабне або взагалі починає занепадати. З людьми першого типу, осердям особистості яких є бунт, можна легко помилитися, вирішивши, що структура їхнього характеру прямо протилежна характеру мазохістського типу. Здається, їхні протести проти будь-якої влади ґрунтуються на крайній незалежності. Вони мають такий вигляд, ніби внутрішня сила й цілісність штовхають їх на боротьбу з будь-якими силами, які блокують їхню свободу та незалежність. Разом з тим боротьба авторитарного характеру проти влади є, по суті, бравадою. Це спроба ствердити себе й подолати почуття власного безсилля, але мрія підкоритись, усвідомлена чи ні, при цьому зберігається. Авторитарний характер ніколи не є «революціонером», я б назвав його «бунтівником». Безліч людей і політичних рухів, які спантеличують недостатньо уважного спостерігача своїм незрозумілим переходом від «радикалізму» до крайнього авторитаризму. Психологічно ці люди є типовими «бунтівниками».