Причини, з яких людина буває прив’язаною до «чарівного помічника», в принципі ті самі, які ми знайшли в основі прагнення до симбіозу: нездатність витримати самотність і повністю реалізувати індивідуальні можливості. У садистсько-мазохістських прагненнях ця нездатність призводить до тенденції позбутися за допомогою «чарівного помічника» індивідуального «я»; у спокійніших формах, які я розглядаю зараз, вона виражається лише в потребі мати когось здатного давати поради й захищати. Ступінь залежності від «чарівного помічника» обернено пропорційна здатності до спонтанного прояву своїх інтелектуальних, емоційних і чуттєвих можливостей. Іншими словами, людина сподівається отримати все, чого хоче від життя, з рук «чарівного помічника», а не власними зусиллями. Що сильніше виявляється ця тенденція, то більше центр ваги її життя зміщується з її «я» на «чарівного помічника» та на його персоніфікацію. Тоді питання полягає вже не в тому, як жити самому, а в тому, як маніпулювати «ним», щоб його не втратити, як спонукати робити те, що від нього хоче залежна людина, і навіть як перекласти на нього відповідальність за свої вчинки.
У радикальніших випадках майже все життя людини зводиться до спроб маніпулювати «ним» за допомогою різних засобів: одні використовують покірність, другі — свою «хорошість», треті — свої страждання як основний маніпулятивний засіб. При цьому ми бачимо, що кожне почуття, кожна думка якось пов’язані з потребою маніпулювати «ним», іншими словами, жоден прояв психіки вже не може бути ні спонтанним, ні вільним. Ця залежність, що виникає з браку спонтанності, дає людині певну захищеність, але водночас викликає і відчуття слабкості та пов’язаності. У такому випадку людина, що залежить від «чарівного помічника», відчуває, часто неусвідомлено, своє поневолення «ним» і так чи інакше бунтує проти «нього». Ці бунтування саме проти тієї людини, з якою пов’язані всі надії на безпеку та щастя, породжують нові конфлікти. Необхідно придушувати бунтівні тенденції, щоб не втратити «чарівного помічника»; проте прихований антагонізм залишається і постійно загрожує тій безпеці, якої людина й прагне в цих відносинах.
Якщо «чарівний помічник» персоніфікований у живій людині, то, коли вона не виправдовує сподівань і надій, покладених на неї, рано чи пізно настає розчарування. Оскільки й самі сподівання є ілюзорними від самого початку, таке розчарування неминуче, і розчарування накладається на обурення, спричинене поневоленням, що й призводить до нових конфліктів. Іноді вони припиняються лише з розривом; потім зазвичай настає вибір іншого об’єкта, від якого знову очікується виконання всіх надій, пов’язаних із «чарівним помічником». Коли з’ясовується, що й цей зв’язок був помилкою, він знову може бути розірваний, або ж людина вирішує, що «таке вже життя», і заспокоюється. При цьому вона не розуміє: її провал зумовлений не поганим вибором «чарівного помічника», а самим прагненням домогтися власних цілей шляхом маніпуляцій із чарівними силами замість власної спонтанної активності.
Явище довічної залежності від зовнішнього об’єкта спостерігав Фройд. Він інтерпретував його як продовження ранніх, сексуальних у своїй основі, зв’язків із батьками впродовж життя. Насправді цей феномен справив на нього таке враження, що він припустив: едіпів комплекс є основою всіх неврозів, і вважав успішне подолання цього комплексу головною проблемою нормального розвитку.
Розглядаючи едіпів комплекс як центральне явище психології, Фройд зробив одне з найбільших психологічних відкриттів, однак правильно інтерпретувати його не зміг: хоча сексуальний потяг між батьками й дітьми насправді існує, хоча конфлікти, що випливають з цього потягу, справді іноді стають однією з причин розвитку неврозів, все ж ні сексуальні потяги, ні конфлікти, які вони породжують, не є основою фіксації дітей щодо батьків. Поки дитина мала, цілком природно, що вона залежить від батьків, але ця залежність зовсім не обов’язково призводить до обмеження спонтанності дитини. Тим часом, якщо батьки, діючи як представники суспільства, починають придушувати спонтанність і незалежність дитини, з віком вона дедалі дужче відчуває нездатність стояти на власних ногах і тому починає шукати собі «чарівного помічника» й часто персоніфікує «його» у своїх батьках. Пізніше індивід переносить ці почуття на когось іншого, наприклад на вчителя, на чоловіка або психоаналітика. Знову ж таки, ця потреба пов’язати себе з певним символом авторитету зумовлена не продовженням початкового сексуального потягу до одного з батьків, а придушенням експансивності та спонтанності дитини й тією тривожністю, яка з цього випливає.