Іншим важливим наслідком цієї основної ситуації є те, що я назвав скутістю життя. Ізольований і безсилий індивід заблокований у реалізації чуттєвих, емоційних та інтелектуальних можливостей. Йому бракує внутрішньої впевненості, спонтанності, які є умовою такої реалізації. Внутрішня блокада посилюється табу, які суспільство наклало на щастя й насолоду, на зразок тих, які пронизують мораль і звичаї середнього класу часів Реформації. У наш час зовнішні заборони практично зникли, проте внутрішня скутість збереглася, попри свідоме схвалення чуттєвих насолод.
Проблему взаємозв’язку між скутістю життя і деструктивністю порушував Фройд, і, розглядаючи його теорії, ми можемо висловити й деякі власні міркування.
Фройд зрозумів, що у своїй первісній концепції, яка розглядала статевий потяг і прагнення до самозбереження як дві головні рушійні сили людської поведінки, він не звернув уваги на роль, вагу і значення деструктивних імпульсів. Пізніше, вирішивши, що деструктивні тенденції настільки ж важливі, як і сексуальні потяги, він дійшов висновку, що в людині проявляються два основні прагнення: жага до життя, більш-менш ідентична сексуальному лібідо, та інстинкт смерті, який має на меті знищення життя. Фройд припустив, що інстинкт смерті може поєднуватися з сексуальною енергією, може спрямовуватися або проти самої людини, або проти об’єктів поза нею. Далі він також припустив, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих організмах і тому є необхідною й непереборною складовою життя.
Припущення про існування інстинкту смерті має ті переваги, що враховує важливу роль руйнівних тенденцій, які не бралися до уваги в ранніх теоріях Фройда. Але це пояснення не задовільне, бо саме лише біологічне тлумачення не може пояснити той факт, що рівень руйнівності вкрай неоднаковий серед різних індивідів і соціальних груп. Якби припущення Фройда були правильними, ми мали б очікувати, що рівень руйнівності, спрямованої проти інших чи проти себе, буде більш-менш сталим. Однак ми спостерігаємо протилежну картину: не тільки між різними індивідами, а й між різноманітними соціальними групами існує величезна різниця у вазі деструктивних тенденцій. Так, наприклад, вага цих тенденцій у структурі характеру представників низів європейського середнього класу є виразнішою і значно вищою, ніж у середовищі робітничого класу й серед представників вищих класів. Антропологічні дослідження познайомили нас із цілими народами, яким притаманний особливо високий рівень деструктивності, тоді як інші народи виявляють настільки ж виразну відсутність руйнівних тенденцій у формі ворожості як стосовно себе, так і щодо решти людей.
Певно, будь-яка спроба зрозуміти корені деструктивності має починатися зі спостереження саме за цими відмінностями, після чого слід було б перейти до питання про те, чи немає інших розрізнювальних факторів і чи не можуть ці фактори спричиняти згадані відмінності у рівні деструктивності.
Ця проблема настільки складна, що потребує спеціального, окремого дослідження, якого ми тут і не намагаємося провести. Однак я хотів би приблизно вказати, в якому напрямку слід шукати відповідь. Схоже, справжній рівень деструктивності в індивіда є пропорційним ступеню обмеженості його експансивності. Ми маємо на увазі не окремі фрустрації того чи іншого інстинктивного потягу, а загальну скутість, яка перешкоджає спонтанному розвитку людини й прояву всіх її чуттєвих, емоційних та інтелектуальних можливостей. Життя має власну внутрішню динаміку: людина схильна рости, проявляти себе, проживати своє життя. І, якщо ця тенденція пригнічується, енергія, спрямована на життя, піддається розпаду й перетворюється на силу, скеровану на руйнування. Іншими словами, прагнення до життя й потяг до руйнування не є незалежними факторами — вони пов’язані зворотною залежністю. Що більше проявляється жага до життя, що повніше реалізується це життя, то слабшою є деструктивність. Що сильніше сковується прагнення до життя, то потужнішим стає потяг до руйнування. Деструктивність є результатом непрожитого життя. Ці індивідуальні або соціальні умови, які пригнічують життя, викликають пристрасть до руйнування, що наповнює своєрідний резервуар, звідки черпають сили всілякі руйнівні тенденції — як щодо інших, так і щодо себе.