Ми почали з гіпнотичного експерименту, бо він беззаперечно показує, що людина може бути переконана в спонтанності своїх психічних актів, у той час як вони виникають за певних особливих умов. Проте це явище аж ніяк не обмежується особливою ситуацією гіпнозу. Зміст наших думок, почуттів і бажань буває індукованим ззовні, він так часто не належать нам, що ці псевдоакти, мабуть, є радше правилом, а самобутні думки й почуття — винятком.
Псевдохарактер мислення відомий краще, ніж аналогічні псевдоявища у сфері бажань і почуттів. Але корисніше почати саме з розбіжностей між справжнім мисленням та псевдо-мисленням. Припустімо, що ми з вами перебуваємо на острові, де зустрічаємо місцевих рибалок і двох гостей із міста. Ми хочемо довідатися, якою буде погода: запитуємо про це в рибалки й у двох гостей, про яких знаємо, що всі вони чули прогноз по радіо. Рибалка, який має великий досвід і постійно зацікавлений у погоді, задумається, якщо ще не склав власної думки про погоду на завтра до розмови з нами. Знаючи, що напрям вітру, температура, вологість тощо є вихідними даними для передбачення погоди, він зважить відносне значення різних факторів і прийде до більш-менш обґрунтованих підстав для свого прогнозу. Імовірно, він згадає прогноз, переданий по радіо, і наведе його на підтвердження своєї думки (або скаже, що ось те й оте не сходиться); у разі розбіжності він буде особливо обережний в оцінюванні власних міркувань. Але в усякому разі він скаже нам свою думку, результат своїх роздумів, а це — єдине, що важливо для нашого аналізу.
Перший із гостей з міста, якого ми розпитуємо про погоду, — людина, що на погоді не знається і не відчуває потреби на цьому знатися. Він відповідає: «Знаєте, я в цьому нічого не розумію. Усе, що можу вам сказати, то це те, що прогноз по радіо був ось таким». Другий містянин — це людина зовсім іншого типу. Він із тих людей, хто відчуває, що треба вміти відповісти на будь-яке запитання; він вважає, що прекрасно знається на погоді, хоча насправді нічого в цій темі не тямить. Трохи подумавши, другий повідомляє нам «свою» думку, що точно збігається з прогнозом. Ми запитуємо, чому він так вважає, і той відповідає, що дійшов такого висновку, врахувавши напрямок вітру, температуру тощо.
Поведінка цієї людини зовні не відрізняється від поведінки рибалки, проте якщо ми її проаналізуємо, то стає очевидно, що він просто чув по радіо прогноз і запам’ятав його. Однак він відчуває потребу мати власну думку і тому забуває, що всього лише повторює чиєсь авторитетне твердження, і вважає, ніби дійшов певного висновку на підставі власних роздумів. Він уявляє, що мав підстави дійти до цієї думки, проте якщо ми прискіпливо розглянемо їх, то виявиться, що вони взагалі не змогли б привести його до якогось висновку про погоду, якби вона не сформувалася в нього заздалегідь завдяки почутому по радіо прогнозу погоди. Вони насправді є псевдопричинами, функція яких полягає в тому, щоб видати прогноз погоди за результат його власних міркувань. Його ілюзія полягає в тому, що він самостійно дійшов до певної думки, хоча насправді просто засвоїв авторитетну точку зору й навіть не помітив, як це відбулося. Цілком можливо, що він передбачить погоду правильно, а рибалка помилиться, але це справи не змінює, бо правильна думка такого містянина не є «його» думкою, а от якщо рибалка й помилиться, то тільки у «власній» точці зору.
Такий самий феномен можна спостерігати, якщо досліджувати думки людей з будь-якої теми, приміром у політичній сфері. Запитайте пересічного читача газети, що він думає про якусь політичну проблему. Він запропонує вам як «свою» думку більш-менш точний переказ того, що прочитав у газетах, і при цьому (що для нас насправді має найбільше значення) читач вірить, ніби все розказане ним є результатом його власних роздумів. Якщо він живе в невеликій громаді, де політичні погляди передаються від батька до сина, читач може не усвідомлювати, наскільки «його власна» думка визначається авторитетом суворого батька. Думка іншого читача може бути продуктом хвилинного збентеження, страху здаватися необізнаним, тож його «думка» виявиться лише видимістю, а не результатом природного поєднання досвіду, знань і політичних переконань. Такий самий феномен можна спостерігати в естетичних судженнях. Пересічний відвідувач музею, який розглядає картину знаменитого художника, скажімо Рембрандта, оцінює її як красиву та захопливу. Якщо ж проаналізувати його судження, то виявляється, що картина не викликала в нього жодної внутрішньої реакції, але він вважає її красивою, бо знає: від нього очікують саме такого судження. Те саме відбувається з думками людей про музику й навіть із самим актом сприйняття взагалі. Дуже багато людей, дивлячись на якийсь відомий пейзаж, фактично відтворюють у пам’яті його зображення, яке неодноразово траплялося їм на очі, скажімо, на поштових листівках. Вони дивляться на пейзаж і щиро вірять, що бачать його, але насправді бачать ті самі листівки. Якщо в їхній присутності трапляється якась подія, вони сприймають ситуацію в термінах майбутнього газетного репортажу. У багатьох людей будь-яка подія, в якій вони брали участь, будь-який концерт, вистава чи політичний мітинг, де вони були присутні, — все це стає для них реальним лише після того, як вони прочитають про це в газеті.