Придушення критичного мислення зазвичай починається в ранньому віці. Наприклад, п’ятирічна дівчинка може помітити нещирість матері: та завжди говорить про любов, а насправді холодна й егоїстична, або, у грубішому випадку, вона постійно підкреслює свої високі моральні стандарти, але при цьому має зв’язок зі стороннім чоловіком. Дитина відчуває цей розрив, який ображає її почуття правди й справедливості, але вона залежить від матері, яка не дозволяє жодної критики, і, припустімо, не може спертися на слабохарактерного батька, а відтак змушена придушити свою критичну проникливість. Дуже скоро ця дівчинка перестане помічати нещирість або невірність матері; вона втратить здатність мислити критично, оскільки це виявляється безнадійною й небезпечною справою. Водночас дівчинка засвоїть патерн мислення, що дозволяє їй повірити в те, що її мама — щира та гідна людина, що шлюб її батьків щасливий; і вона прийме ці ідеї за власні.
У всіх цих прикладах псевдомислення питання полягає лише в тому, чи є думка результатом свого мислення, тобто власної психічної діяльності, і для змісту цього питання немає значення, чи істинним є сам зміст думки. Ми вже бачили, що рибалка міг помилятись у своєму прогнозі погоди, бо «його» думка з цього приводу теж може бути хибною, а гість із міста, який повторив радіопрогнози, може зрештою мати рацію. Псевдомислення може бути цілком логічним і раціональним, бо його псевдохарактер не обов’язково має проявлятись у якихось алогічних елементах. Це можна помітити під час дослідження раціоналізацій, які мають на меті пояснити певну дію чи почуття на розумних і об’єктивних засадах, хоча насправді вони визначаються факторами ірраціональними та суб’єктивними. Раціоналізація може суперечити фактам або законам логіки, хоча зазвичай цілком розумна й логічна. У такому випадку її ірраціональність полягає тільки в тому, що вона не є справжнім мотивом дії, а лише видає себе за нього.
Як приклад нелогічної раціоналізації можна навести добре відомий анекдот. Один чоловік позичив у сусіда глечик і розбив його. Коли той просить повернути глечик, він відповідає: «По-перше, я тобі його вже віддав, по-друге, я ніякого глечика в тебе не брав, і взагалі, він уже був розбитий, коли ти мені його давав!» Ми маємо приклад із випадком «раціоналізації», коли особа А опиняється в скрутному фінансовому становищі та просить свого родича В позичити їй грошей. Родич В відмовляє і каже, що якщо позичить гроші, то таким чином лише потуратиме схильності А до безвідповідальності й підтримуватиме його звичку жити чужим коштом. Самі по собі ці підстави можуть бути цілком обґрунтовані, та проте це — раціоналізація, оскільки В не хотів би давати гроші ні за яких обставин; хоч він і переконаний, що переймається добробутом А, справжньою причиною його відмови є скупість.
Отже, ми з’ясовуємо, що на основі логічності якогось висловлювання ще не можемо визначити, раціоналізація це чи ні, бо маємо взяти до уваги внутрішню мотивацію цього висловлювання. Вирішальним моментом тут є не те, що людина думає, а те, як вона це думає. Якщо думка виникає в результаті власного активного мислення, то завжди є новою й оригінальною. Оригінальна не обов’язково в тому сенсі, що нікому раніше не уявлялася, а тому, що людина використовувала власне мислення, щоб відкрити для себе нове в навколишньому або у внутрішньому світі. Раціоналізації в принципі позбавлені цього характеру відкриття: вони лише підкріплюють емоційне упередження, наявне в людині. Раціоналізація — не інструмент для проникнення в суть дійсності, а спроба постфактум узгодити власні бажання з уже наявною реальністю.