З усього викладеного досі стає зрозуміло, що відповідь на ці питання може бути тільки негативною. Факт людської індивідуалізації, розриву «первинних зв’язків», незворотний. Процес руйнування середньовічного суспільства тривав чотири сотні років і в наш час завершується. Якщо тільки не знищити всю промислову систему, якщо не повернути весь спосіб виробництва на доіндустріальний рівень, людина залишиться індивідом, який повністю виокремився з навколишнього світу. Ми бачили, що людина не витримує цієї негативної свободи, намагається втекти від неї до нової залежності, яка повинна замінити їй втрачені первинні зв’язки. Проте ця нова залежність не забезпечує справжньої єдності зі світом; людина платить за нову впевненість відмовою від цілісності свого «я». Фактична дихотомія між нею і новими владними авторитетами все одно залишається. Вони обмежують і калічать її життя, хоча на рівні свідомості людина може бути щиро впевненою, що підкоряється їм абсолютно добровільно. Однак вона живе в такому світі, який не тільки перетворив її на «атом», а й надав їй усі можливості, щоб стати індивідуальністю. Сучасна промислова система в принципі здатна не просто забезпечити кожну людину гідним в економічному плані існуванням, а й надати матеріальну базу для повного вияву інтелектуальних, чуттєвих та емоційних можливостей кожного, водночас значно скоротивши його робочий час на виробництві.
Функцію авторитарної ідеології і практики можна порівняти з функцією невротичних симптомів. Вони є наслідком нестерпних психологічних умов, і водночас ці симптоми пропонують якесь рішення, що робить життя терпимим. Але не дають рішення, яке вело б до щастя й розвитку особистості. Вони залишають незмінними умови, що призводять до невротичних рішень. Динамічність людської природи є тим важливим фактором, який штовхає людину на пошуки більш прийнятного рішення, щойно випадає нагода таке рішення знайти. Самотність і безсилля індивіда, його прагнення реалізувати нові можливості, об’єктивний факт зростання виробничої потужності сучасної промисловості — все це ті динамічні чинники, що становлять основу дедалі сильнішого прагнення до свободи і щастя. Втеча до симбіотичної залежності може на якийсь час притлумити страждання, але не усунути. Історія людства — це історія посилення індивідуалізації і водночас зміцнення свободи. Прагнення до свободи — це не метафізична сила, хоча закони природи теж можуть його пояснити; воно є неминучим результатом процесів індивідуалізації й розвитку культури. Авторитарні системи не можуть знищити основні умови, які породжують прагнення до свободи, і так само вони не можуть викоренити й прагнення до свободи, що випливає з цих умов.
Розділ VII
Свобода й демократія
1. Ілюзія індивідуальності
У попередніх розділах я намагався показати, що в сучасній промисловій системі, особливо в її монополістичній фазі, є фактори, що формують особистість, яка відчуває безсилля й самотність, тривогу і вагання. Я говорив про особливі умови в Німеччині, що перетворили частину її населення на родючий ґрунт для ідеології й політичної практики, зверненої до того типу особистості, який я назвав авторитарним характером.
Але як щодо нас самих? Чи тільки через океан фашизм загрожує нашій демократії, чи тільки його «п’ята» колона поміж нами? Якби це було так, ситуація була б напруженою, але не критичною. Хоч і необхідно серйозно сприймати і зовнішню, і внутрішню загрозу фашизму, немає більшої помилки й страшнішої небезпеки, як не помічати, що в нашому суспільстві ми зіштовхуємося з тим самим явищем, яке всюди живить корені фашизму, — з незначущістю і безсиллям індивіда.
Це твердження суперечить загальноприйнятому переконанню, що сучасна демократія, звільнивши індивіда від усіх зовнішніх обмежень, досягла справжнього індивідуалізму. Ми пишаємося тим, що нас не пригнічує жодна зовнішня влада, ми вільні висловлювати думки й почуття, ми сприймаємо як належне, що ця свобода майже автоматично забезпечує нам вияв індивідуальності. Але право висловлювати думки має сенс тільки тоді, коли ми спроможні мати власні думки; свобода від зовнішньої влади стає твердим надбанням тільки в тому випадку, якщо внутрішні психологічні умови дозволяють нам стверджувати свою індивідуальність. Чи досягли ми цієї мети, чи хоча б наближаємося до неї? Ця книжка стосується людського фактора, тому її мета — критично розглянути саме цю проблему. Для цього ми продовжимо розгляд тем, порушених у перших розділах книжки. Розглядаючи два значення свободи для сучасної людини, ми показали, як економічні умови посилюють ізоляцію й розпач індивіда в наш час; говорячи про психологічні наслідки, ми показали, що безпорадність призводить або до особливого виду «втечі», притаманного авторитарній особистості, або до вимушеного конформізму, в процесі якого індивід перетворюється на автомат, втрачає своє «я», але при цьому свідомо сприймає себе як вільну людину, підвладну лише собі.