Наше суспільство загалом не заохочує емоцій. Хоча немає жодного сумніву в тому, що будь-яке творче мислення, як і будь-яка інша творчість, нерозривно пов’язане з емоцією, ідеалом у наші дні стало життя й мислення без емоцій. Бути «емоційним» стало синонімом до «бути ненадійним чи неврівноваженим». Прийнявши цей стандарт, індивід надзвичайно послабив себе: його мислення стало вбогим і пласким. З іншого боку, оскільки емоції не можна повністю вбити, вони існують цілком відірвано від інтелектуального боку особистості; результатом цього є дешева сентиментальність, якою годуються мільйони зголоднілих за почуттями споживачів у кіно та в популярних піснях.
Особливо я хочу відзначити одну табуйовану емоцію, оскільки її придушення зачіпає самі корені особистості: це почуття трагедії. Як ми побачили в одному з попередніх розділів, усвідомлення смерті й трагічного аспекту життя (чіткі вони чи невиразні) є однією з основних характеристик людини. Кожна культура має власний спосіб упоратися з проблемою смерті. У тих суспільствах, у яких процес індивідуалізації просунувся не надто далеко, кінець індивідуального існування є меншою проблемою, оскільки менш розвиненим є й саме відчуття індивідуального існування. Смерть ще не сприймається як щось істотно відмінне від життя. У культурах із вищим рівнем індивідуалізації ми бачимо ставлення до смерті, яке відповідає їхньому суспільному ладу та соціальній психології. Греки звертали свою увагу на життя, а смерть уявляли лише як темне й сумне його продовження. Єгиптяни покладали надії на нетлінність людського тіла, принаймні тих людей, влада яких була настільки ж непорушно-нетлінною за життя. Євреї реалістично визнавали факт смерті та були здатні примиритися з думкою про припинення індивідуального життя, втішаючи себе очікуванням того стану щастя і справедливості, до якого має зрештою дійти людство. Християнство зробило смерть нереальною і намагалося втішити нещасного індивіда обіцянкою життя після смерті. Наша епоха просто заперечує смерть, а разом із нею й одну з фундаментальних сторін життя. Замість того щоб дозволити усвідомленню смерті й страждань стати одним із найсильніших стимулів життя, створити основу людської солідарності, стати каталізатором, без якого радість та ентузіазм втрачають інтенсивність і глибину, індивід змушений придушувати це усвідомлення. Але, як і буває з будь-яким придушенням, приховати — не означає припинити їхнє існування. Страх смерті живе в нас, усупереч спробам заперечувати його, але придушення призводить до його стерилізації. Цей страх є однією з причин убогості наших переживань, невпинної гонитви за життям, і він пояснює (беру на себе сміливість це стверджувати) неймовірні суми грошей, які народ нашої країни платить за похорони.
У придушенні та забороні емоцій сучасна психіатрія відіграє двозначну роль. З одного боку, найвидатніший її представник, З. Фройд, пробився крізь фікцію раціональної, цілеспрямованої людської поведінки та відкрив шлях, що дозволив зазирнути в глибини людських пристрастей. З іншого боку, психіатрія, збагачена цими досягненнями Фройда, сама перетворилася на знаряддя, що служить загальній тенденції маніпулювання особистістю. Стараннями багатьох психіатрів, у тому числі й психоаналітиків, створений образ «нормальної» особи, яка ніколи не буває занадто сумною, сердитою чи схвильованою. Психіатри використовують такі терміни, як «інфантильний» або «невротичний», на позначення тих рис характеру або типів особистості, які не підпадають під загальноприйнятий стандарт «нормального» індивіда. Вплив такого роду в певному сенсі небезпечніший, ніж старомодні відвертіші назвиська. Тоді індивід принаймні знав, що критика виходить від якоїсь людини чи доктрини, і міг якось боронитися від них. Але хто ж може боротися з «наукою»?
Такому ж спотворенню, як почуття та емоції, піддається й оригінальне мислення. Від самого початку навчання людей демотивують мислити самостійно, а в їхні голови закладають уже заготовлені думки. Як це робиться з малими дітьми, побачити достатньо легко. Вони сповнені допитливості до навколишнього світу, хочуть охопити його як фізично, так й інтелектуально. Вони прагнуть знати правду, тому що це найнадійніший спосіб орієнтуватися в чужому й значно сильнішому за них світі. Проте їх не сприймають серйозно, і не так уже й важливо, чи це проявляється у відкритому нехтуванні або у м’якій поблажливості, характерній спілкуванню зі слабшими (тобто дітьми, людьми похилого віку або хворими). Таке звернення і саме по собі завдає серйозної шкоди самостійному мисленню, але нещирість калічить набагато гірше — часто ненавмисно, як це зазвичай буває в поведінці батьків із дітьми. Почасти ця нещирість виявляється в тій викривленій фіктивній картині світу, що її подають дитині. Це так само корисно, як розповіді про Арктику для людини, яка спитала про те, як підготуватися до експедиції в Сахару. Але, крім загалом викривленого сприйняття світу, є ще чимало спеціальної брехні, спрямованої на приховування від дітей якихось фактів: з різних причин батьки вирішують, що дітям краще цього не знати. Від поганого настрою батьків, що раціоналізується як виправдане невдоволення поганою поведінкою дитини, і до сексуальних відносин або сімейних сварок, про які з дітьми не говорять, бо вони «не мають цього знати», а якщо дитина починає про щось розпитувати, то стикається з ворожою або ввічливою відмовою.