Наслідок такого впливу двоякий: з одного боку, цинізм і скептицизм щодо всього сказаного чи опублікованого, а з іншого — дитяча довіра до всього, що буде достатньо авторитетно сказано. Таке поєднання цинізму й наївності дуже типове для сучасного індивіда. Результатом цього поєднання є знеохочення людини мислити й чинити самостійно.
Іншим способом паралізувати здатність до критичного мислення стає руйнування будь-якого цілісного уявлення про світ. Факти втрачають ту специфічну рису, яку мали б, якби були складовими частинами цілісної картини, натомість вони й залишають свій абстрактний, кількісний характер: кожен факт перетворюється просто на ще один факт, причому значення має лише те, більше ми їх знаємо чи менше. Кіно, радіо та газети мають у цьому плані насправді катастрофічний вплив. Повідомлення про бомбардування міст і загибель тисяч людей безсоромно змінюються або й навіть перериваються рекламою мила чи вина. Той же диктор таким самим поважним голосом у такому ж авторитетному стилі, в якому щойно викладав серйозність політичної ситуації, тепер просвіщає свою аудиторію щодо переваг мила саме тієї фірми, яка заплатила за передачу новин. Новинні хроніки дозволяють собі показувати торпедовані кораблі впереміш із показом мод. Газети пишуть про банальні висловлювання або оповідають про улюблені страви нової кінозірки з такою ж серйозністю, як і про визначні події в галузі науки чи мистецтв. Через усе це ми втрачаємо справжній зв’язок з тим, що чуємо. Нас більше ніщо не захоплює, емоції та критичне судження притлумлюються; наше ставлення до всього, що відбувається у світі, стає прісним і байдужим. В ім’я «свободи» життя втрачає всю цілісність; відтепер воно складається з багатьох дрібних шматочків, відокремлених один від одного, які в сукупності не мають жодного сенсу. Індивід стоїть наодинці перед купою цих шматочків, як дитина перед пазлом; однак різниця полягає в тому, що дитина знає, що таке будинок, і тому може розрізнити його частини на фігурних клаптиках, а дорослий не бачить сенсу того «цілого», частини якого потрапили йому до рук. Він ошелешено й злякано витріщається на ці шматочки.
Усе сказане про втрату «оригінальності» в думках і в почуттях стосується й акту бажання. Помітити це особливо важко; здається, що сучасна людина має надто багато бажань, тож її єдиною проблемою є те, що вона знає, чого хоче, та не може цього мати. Уся наша енергія йде на досягнення того, чого ми хочемо, і більшість людей ніколи не замислюються про першопричину цієї діяльності: чи знають вони свої справжні бажання. У школі вони хочуть мати хороші оцінки; подорослішавши, прагнуть досягти значного успіху, заробити більше грошей, домогтися престижу, купити кращий автомобіль, поїхати в подорож тощо. Але якщо вони раптом зупиняться на хвильку посеред цієї шаленої діяльності для того, щоб подумати, то в них може виникнути питання: «Якщо я отримаю цю нову роботу, куплю нову машину, поїду в подорож, то що тоді? Який у всьому цьому сенс? Чи потрібно мені все це? Чи не женуся я за чимось таким, що має зробити мене щасливим, але набридне негайно, тільки-но я цього досягну?» Коли такі питання виникають, вони лякають, бо зачіпають саму основу діяльності людини — її знання того, чого вона хоче. Тому люди прагнуть швидше позбутися цих тривожних думок. Вони вважають, що ці питання потривожили їх, бо вони були втомлені чи засмучені, та продовжують гонитву за тими цілями, які вважають своїми.
Однак тут проступає нечітке розуміння правди — правди про те, що сучасна людина живе в ілюзії, ніби вона знає, чого хоче; тоді як насправді вона хоче того, чого повинна хотіти. Для того щоб прийняти це твердження, необхідно усвідомити, що знати свої справжні цілі не так уже й легко, як може здаватися більшості з нас, — це одна з найважчих проблем, яку має вирішити людина. Саме цієї проблеми ми відчайдушно намагаємося уникнути, приймаючи заготовлені цілі за власні. Сучасна людина готова піти на величезний ризик, намагаючись досягти цілей, що вважаються «її» цілями, але надзвичайно боїться ризику й відповідальності накреслити собі по-справжньому власні цілі. Бурхливу діяльність часто помилково вважають ознакою самостійної дії, хоч ми і знаємо, що така діяльність може бути не більш самостійною, ніж поведінка актора або загіпнотизованої людини. Коли ставлять п’єсу й усім повідомляють, про що в ній ідеться, кожен актор може дуже енергійно грати призначену йому роль і навіть вставляти якісь репліки чи деталі від себе. Та при цьому він усе ж таки лише грає доручену йому роль.