Хоча спонтанність у нашому суспільстві є доволі рідкісним феноменом, ми все ж таки не зовсім її позбавлені. Щоб краще допомогти зрозуміти це, я хотів би нагадати читачеві деякі її прояви в нашому житті.
Насамперед ми знаємо індивідів, які живуть (або жили) спонтанно, чиї думки, почуття і вчинки були проявами їхнього «я», а не автоматичними діями. Ми переважно знаємо цих людей як митців. По суті, художника можна визначити як індивіда, здатного до спонтанного самовираження. Якщо прийняти це визначення митця (а саме таке визначення дав Бальзак), то деяких філософів і вчених теж слід назвати митцями, а решта відрізняється від них так само, як старомодний фотограф від справжнього живописця. Є й інші індивіди, наділені тією ж спонтанністю, хоч і позбавлені здатності — або, можливо, тільки вміння — виражати себе об’єктивними засобами, як це робить митець. Однак становище митця є вразливим, тому що його індивідуальність і спонтанність поважають лише тоді, коли митець досяг успіху; якщо ж він не може продати своє мистецтво, то залишається для своїх сучасників диваком і «невротиком». У цьому сенсі митець посідає в історії таке ж становище, як і революціонер: успішний революціонер — це державний діяч, а невдаха — злочинець.
Маленькі діти є іншим прикладом спонтанності. Вони здатні відчувати й думати насправді по-своєму, цю спонтанність видно з того, що вони говорять і як поводяться. Та привабливість, яку діти мають для більшості дорослих, крім різних сентиментальних і огульних причин, пояснюється саме їхньою спонтанністю. Вона глибоко зворушує кожну людину, яка ще не настільки мертва, що вже не здатна відчути її. По суті, немає нічого привабливішого й переконливішого за спонтанність: у дитині, у митцеві чи в будь-якій іншій людині.
Більшості з нас знайомі хоча б деякі миті власної спонтанності, які стають і митями справжнього щастя. Це може бути свіже й безпосередньо-спонтанне сприйняття пейзажу, або осягнення якоїсь істини після тривалих роздумів, або надзвичайно чуттєва насолода, або хвиля любові до іншої людини — у ці моменти ми всі розуміємо, що означає спонтанне переживання і яким було б людське життя, якби ці переживання, що їх ми не вміємо культивувати, не були настільки рідкісними й випадковими.
Чому ж спонтанна діяльність є вирішенням проблеми свободи? Ми вже говорили, що негативна свобода перетворює індивіда на ізольовану істоту, чиє ставлення до світу визначається відчуженістю і недовірою, чиє «я» — слабке й залякане. Спонтанна діяльність — єдиний спосіб для людини здолати страх самотності, не відмовляючись від повноти свого «я», бо спонтанна реалізація її «я» знову об’єднує її зі світом — з людьми, природою та з собою. Найважливішою складовою цієї спонтанності є любов, але не розчинення свого «я» в іншій людині й не володіння нею, але любов як спонтанна афірмація інших, як союз індивіда з іншими на основі збереження індивідуального «я». Динамічний характер любові криється саме в цій полярності: вона виростає з прагнення подолати відокремленість і веде до єднання, але не знищує індивідуальності. Праця є іншою складовою спонтанності, але праця не як вимушена діяльність з метою позбутися самотності й не такий вплив на природу, коли людина, з одного боку, панує над нею, а з іншого — схиляється перед нею і поневолюється продуктами власної праці. Праця — як творчість, що з’єднує людину з природою в акті творіння. Це справедливо як щодо любові та праці, так і щодо всіх спонтанних дій — чуттєвої насолоди або участі в політичному житті суспільства. Спонтанність, стверджуючи індивідуальне «я», водночас з’єднує її з людьми та природою. Основна дихотомія, закладена у свободі — народження індивідуальності та біль самотності, — розв’язується на вищому рівні завдяки спонтанності всієї діяльності людини.