За будь-якої спонтанної діяльності індивід зливається зі світом. Його особистість не тільки зберігається, а стає сильнішою. Бо «я» людини є сильним настільки, наскільки воно є діяльним. У володінні чим завгодно немає жодної сили — і байдуже, чи це матеріальні цінності або психічні здібності, почуття або думки. Жодної сили не дає і привласнення якихось об’єктів, як і маніпулювання ними; якщо ми щось використовуємо, воно не стає нашим тільки тому, що ми ним користаємося. Нашим є тільки те, з чим ми справді пов’язані своєю творчою діяльністю, незалежно від того, людина це чи неживий об’єкт. Лише ті якості, які випливають з нашої спонтанної діяльності, надають особистості силу й тим самим формують основу її цілісності. Нездатність діяти спонтанно, виражати справжні думки й почуття і (що також випливає з цього) необхідність презентувати іншим та самому собі своє псевдо-«я» в певній ролі — усе це є джерелом почуття неповноцінності та слабкості. Усвідомлюємо це чи ні, але ми нічого так не соромимося, як відмови від себе, а найвищу гордість, найбільше щастя відчуваємо тоді, коли думаємо, говоримо й відчуваємо справді самостійно.
Це означає, що дійсно важливою є саме діяльність як така, а не її результат. У нашій культурі панує протилежне переконання. Ми виробляємо не для предметного задоволення конкретних потреб, а для абстрактної мети продати свій товар; ми вважаємо, що можемо придбати будь-які матеріальні чи духовні блага та що ці блага стануть нашими без жодного творчого зусилля, пов’язаного з ними. Так само й наші особисті риси та плоди наших зусиль розглядаємо як товар, який можна продати за гроші, престиж чи владу. При цьому увага зміщується із задоволення від творчої діяльності до вартості готової продукції. Таким чином людина втрачає єдине задоволення, що може дати їй справжнє щастя, — насолоду від процесу творчості, натомість полює на фантом, примарне щастя, у якому вона розчаровується, як тільки вважає, що здобула його — ілюзорне щастя, яке зветься успіхом.
Якщо індивід реалізує своє «я» у спонтанній діяльності й таким чином пов’язує себе зі світом, то він перестає бути ізольованим атомом: він і навколишній світ стають частинами єдиного цілого; індивід посідає законне місце, і тому зникають сумніви щодо нього самого й сенсу життя. Ці сумніви виникають з його ізольованості, зі скутості життя; якщо людина може жити не з примусу, не автоматично, а спонтанно, то сумніви зникають. Людина усвідомлює себе як активного творчого індивіда й розуміє, що в житті є лише один сенс: сам акт життя.
Якщо людина долає сумнів щодо себе та власного місця у світі, якщо актом спонтанної реалізації свого життя вона зливається зі світом, то набуває сили й впевненості як індивід. Утім, ця впевненість відрізняється від притаманної доіндивідуальному стану так само, як новий зв’язок зі світом відрізняється від первинних зв’язків. Нова впевненість базується не на захисті індивіда якоюсь вищою зовнішньою силою; вона також не ігнорує трагічного боку життя. Нова впевненість динамічна, вона спирається не на зовнішній захист, а на спонтанну діяльність самої людини. Ця безпека здобувається щоразу, кожної миті спонтанної діяльності людини. Цю впевненість може дати тільки свобода, що не потребує жодної ілюзії, оскільки усунула те, що зумовлювало потребу цих ілюзій.
Позитивна свобода як реалізація особистості передбачає беззастережне визнання унікальності індивіда. Люди народжуються рівними, але різними. Основу цієї відмінності становлять вроджені фізіологічні й психічні риси людей, з якими вони починають життя; потім накладається вплив тих обставин і переживань, з якими довелося зіткнутися кожній із них. Індивідуальна основа особистості так само не може бути тотожна жодній іншій, як не можуть бути фізично ідентичними два різні організми. Справжній розвиток особистості завжди відбувається на основі її особливої бази; це органічне зростання, розвиток зародка, притаманного конкретній людині й тільки їй. Натомість розвиток людини-автомата — протиприродний, він блокує справжнє «я» людини й накладає на неї своє псевдо-«я», що, як ми бачили, по суті складається із зовнішніх патернів мислення та шаблонних почуттів. Органічний розвиток можливий лише за умови найвищої поваги до особливостей особистості — як чужої, так і власної. Повага до унікальності кожної людини та її культивування є найціннішим надбанням людської культури й саме цьому досягненню сьогодні загрожує небезпека.