Це приводить нас до іншого питання — про самопожертву. Чи наше визначення свободи як непідвладності жодній вищій силі виключає з нього жертву, зокрема й жертву власним життям?
Сьогодні це питання особливо важливе, бо фашизм проголошує самопожертву найвищою чеснотою і вражає багатьох своїм ідеалізмом. Відповідь на нього логічно випливає з усього сказаного досі. Існує два абсолютно різні типи жертовності. Трагічним фактом життя є те, що потреби нашого фізичного «я» і прагнення психічного «я» можуть конфліктувати, що для утвердження нашої духовної сутності ми можемо бути змушені пожертвувати собою. Самопожертва завжди залишатиметься трагедією. Смерть не може бути солодкою, навіть смерть за найвищі ідеали. Вона в будь-якому разі гірка, проте може стати найвищим ствердженням нашої індивідуальності. Подібна самопожертва докорінно відрізняється від «самопожертви», яку звеличує фашизм. У ньому самопожертва є не найвищою ціною, яку може заплатити людина за утвердження власного «я», а самоціллю. Ця мазохістська самопожертва вбачає призначення життя людини в запереченні самого життя, у знищенні «я». Самопожертва стає найвищим проявом того, що намагається досягти в усіх його проявах — повного знищення індивідуального «я», безапеляційне підпорядкування цього «я» вищій владі. Це таке саме збочення самопожертви, як самогубство — найвище перекручення життя. Справжня самопожертва передбачає непохитне прагнення до духовної цілісності; самопожертва тих, хто цю цілісність втратив, лише прикриває їхнє моральне банкрутство.
Може виникнути ще одне заперечення: якщо індивідам дозволено діяти вільно, спонтанно, якщо вони не визнають над собою жодної влади, чи не стає анархія просто неминучою? За умови, що під анархією розуміється нестримний егоїзм і деструктивність, визначальним фактором є уявлення про людську природу. Я можу лише посилатися на все викладене в розділі, присвяченому механізмам втечі: сама людина не є ані доброю, ані поганою; життю властива внутрішня тенденція до зростання, розширення, прояву здібностей; якщо індивід ізольований, охоплений сумнівами, пригнічений самотністю та безсиллям, то саме тоді він прагне до влади або підпорядкування, тоді він схильний до деструктивность Якщо ж свобода людини стає свободою для, якщо вона зможе реалізувати своє «я» повністю й без компромісів, то першопричини антисоціальних прагнень зникнуть і небезпечними будуть лише хворі й ненормальні індивіди. У своїй історії людство ніколи не досягало такої свободи, проте вона завжди була тим ідеалом, до якого людство прагнуло, навіть якщо це прагнення часом виражалося в безглуздих, ірраціональних формах. Нам не випадає дивуватися, що історія сповнена прикладами жорстокості й деструктивності. Якщо і є з чого дивуватися, то це з того, що попри все лихоліття, людство зберегло — і навіть розвинуло — ті риси гідності, доблесті й доброти, приклади яких ми знаходимо протягом усієї історії та в безлічі людей нині. Це й дає надію.
Якщо ж під анархією розуміти, що індивід не визнає над собою жодної влади, то відповідь полягає в тому, що було сказано про відмінності між раціональною та ірраціональною владою. Раціональна влада-авторитет, як і справжній ідеал, має на меті розвиток індивіда, тому вона в принципі не може бути в конфлікті з індивідом, з його справжніми — не патологічними — прагненнями.
Основна ідея цієї книжки полягає в тому, що для сучасної людини свобода має подвійний сенс: вона звільнилася від колишньої влади й перетворилася на «індивіда», але водночас стала ізольованою й безсилою, знаряддям зовнішніх щодо неї цілей, відчуженою від себе та від інших людей; такий стан підриває людську особистість, послаблює й залякує людину, готує її до підпорядкування новому рабству. Натомість позитивна свобода означає повну реалізацію всього потенціалу індивіда, дає йому можливість жити активно й спонтанно. Свобода, керована логікою внутрішнього розвитку, досягла критичної точки, у якій їй загрожує небезпека перетворитися на свою протилежність. Майбутнє демократії залежить від реалізації індивідуалізму, який був ідеологічною метою всього духовного розвитку Нового часу з початку епохи Відродження. Культурна й політична криза наших днів пояснюється не тим, що індивідуалізму стало забагато, а тим, що наш так званий індивідуалізм став порожньою оболонкою. Свобода можлива лише тоді, коли демократія розвинеться в суспільство, у якому індивід, його розвиток і щастя стануть метою і сенсом культури, у якому життя не потребуватиме жодного виправдання на кшталт успіху або чогось іншого, у якому індивідом не маніпулюватиме жодна зовнішня сила — держава чи економічна машина, і, нарешті, у якому свідомість та ідеали індивіда будуть не інтерналізацією зовнішніх вимог, а стануть справді його власними, висловлюватимуть ті прагнення, що виростають із особливостей його «я». Такі цілі не були досяжними в жодному з попередніх періодів історії; вони мусили залишатися лише ідеологічними, тому що бракувало матеріальної бази, необхідної для розвитку справжнього індивідуалізму. Капіталізм створив цю передумову. Питання виробництва вже вирішено (принаймні в принципі), тож ми можемо візуалізувати собі майбутнє суспільство загального достатку, в якому економічна нестача чогось не спричинятиме боротьби за економічні привілеї. Проблема, з якою ми зіштовхуємося сьогодні, полягає в тому, що нам потрібна така організації соціальних та економічних сил, за якої людина — член організованого суспільства — стала б господарем цих сил, а не їхнім рабом.