Наразі слід порушити питання про те, яку функцію соціальний характер виконує для індивіда і для суспільства. У першому випадку відповідь не надто складна. Якщо вдача індивіда більш-менш відповідає соціальному характеру, то домінантні прагнення в особистості людини спонукають її робити саме те, що необхідно й бажано у специфічних соціальних умовах культури. Приміром, якщо індивід має пристрасть до накопичення й одразу до витрачання грошей на якісь розкоші, то ці риси характеру можуть бути йому дуже корисними, якщо, припустімо, він дрібний крамар, змушений заощаджувати кошти заради власного виживання. Окрім економічної функції, риси особистості мають й іншу, суто психологічну, але через це не менш важливу функцію. Людина, для якої накопичення є потребою, що корениться в її особистості, отримує також і глибоке психологічне задоволення від можливості діяти відповідно до цієї потреби, тобто під час заощадження вона виграє не тільки в практичному плані, а й дістає психологічне задоволення. У цьому легко переконатися, коли поспостерігати, наприклад, за жінкою з нижнього прошарку середнього класу під час закупів на ринку, настільки щасливою від того, що заощадила на покупці два центи, — так само людина з іншою структурою характеру була б щаслива, отримавши якусь іншу чуттєву насолоду. Таке психологічне задоволення з’являється не тільки тоді, коли людина діє відповідно до прагнень, продиктованих структурою її характеру, а й коли читає або слухає ідеї, близькій їй з тієї ж причини. Для авторитарної особистості ідеологія, яка зображує природу як могутню силу, що їй слід коритися, є надзвичайно привабливою, як і промова, рясно сповнена садистськими описами політичних подій. Людина дістає психологічне задоволення від прочитання або прослуховування близьких до її структури характеру речей. Отже, якщо підсумувати: у випадку нормальної людини суб’єктивною функцією соціального характеру є скерування її дій відповідно до практичних потреб і надання їй психологічного задоволення від діяльності.
Якщо ми розглядаємо соціальний характер із позиції його функції в суспільному процесі, то маємо почати з того ж твердження, яке ми зробили щодо функціонального значення цього характеру для індивіда: через пристосування до соціальних умов людина розвиває в собі ті риси характеру, які спонукають її хотіти діяти саме так, як вона мусить діяти. Якщо характер більшості людей у певному суспільстві — соціальний характер — пристосований до об’єктивних завдань, які індивід має виконувати в цьому суспільстві, то енергія людей перетворюється на продуктивну силу, незамінну для функціонування цього суспільства. Розгляньмо знову приклад з інтенсивністю праці. Сучасна промислова система вимагає, щоб основна частина нашої енергії спрямовувалася на роботу. Якби люди працювали тільки під тиском зовнішньої необхідності, то виникав би розрив між тим, що вони повинні робити, і тим, чого їм хочеться, і це знижувало б продуктивність їхньої праці. Проте, завдяки динамічній адаптації особистості до соціальних вимог, енергія людини, замість того щоб зумовлювати розрив, набуває такої форми, що спонукає її діяти відповідно до специфічних вимог економіки. Отже, сучасну людину жодна сила не примушує працювати так сильно, як вона це робить, бо замість зовнішнього примусу індивід має внутрішню потребу в праці, психологічне значення якої ми проаналізували вище. Тобто замість підпорядкування відкритій владі людина вибудувала в собі внутрішню владу (совість або почуття обов’язку), що керує нею настільки ефективно, як ніколи не змогла б жодна зовнішня влада. Іншими словами, соціальний характер інтерналізує зовнішні необхідності й тим самим мобілізує людську енергію на виконання завдань конкретної соціально-економічної системи.