Втомлені гори

Скрізь пішла бульварщина,
Скрізь пішла похабщина,
Наша Ненька-Матінка по руках пішла.
І сміються голосно
На Олімпі дядечки,
Що нарешті, їхня все-таки взяла.
Та не дуже ви радійте,
Виродки нехрещені,
Не завжди на світі масниця котам,
Буде ще на вулиці
І на нашій свято,
І прийде розплата – навіть і панам!!!
11.11.2001 р.

МОЛОТОК
Навіщо голови безмозким?
Невже, щоб шапки купувать,
Коли дорожчають ондатри,
І гроші нізвідки узять?!
А так і гроші цілі будуть,
Й макітра лишиться жива,
Як хтось кілком її огріє,
Як по снопу ціпком в жнива.
А руки й ноги хай ще будуть,
Руки в безмозких – молоток,
То хай хоч руки ще послужать,
Коли затрублять у рожок.
Народ все чує і все бачить,
Але мовчить,
Бо поки він ще й сам не знає,
Кому служить?
Народе мій! Та скільки ж можна
Отак дрімати і мовчать,
Невже не чуєш, як на площі
Сурми на сходщину сурмлять?
21.11.1990 р.

КОЗАЦЬКА ДУША
Я не хочу, щоб думали всі, так як я,
Але є поняття для всіх спільні:
Це порядність і честь, це щоб Ненька моя,
Як козацька душа, була вільна.
Не збираюсь літать я за хмарами, ні!
Як і всі, я істота наземна,
Але соромно надто за себе й людей,
Що душа в слуг настільки нікчемна.
А чому? Бо – вовки, бо вони – глитаї,
/Тут не знайдете кращого слова!/,
Бо порядні хіба ж так змогли б розорить
І лишити дітей наших крова?
8.5.1997 р.

БРАТУ ВОЛОДИМИРУ
Ні добрих слів, ні злості я не маю.
Лишився тільки смуток співчуття,
Коли тебе, мій братику, стрічаю
В старім жупані на краю села.
Давно в тобі погасли всі надії,
І ти живеш – аби, як кажуть, жить,
Бо всі твої найкращі світлі мрії –
То є той зуб, який завжди болить.
І в тому правда. Їй же Богу, правда.
Бо час уже не той, що був, настав,
Як на столах у всіх лежала "Правда",
Яку ніхто – крім тебе – не читав.
Якою ти, немов сліпець, пишався,
І тут тебе я можу зрозуміть:
Бо стільки літ ти в "люди" пробивався,
Щоб і собі – як Сталін – прогриміть.
І ти гримів, як всі тобі подібні,
На всіх і вся, неначе грізний пан,
Що навіть брата ти не пожалів би,
Аби сказав на кермача: баран.
Я не суддя й судить тебе не стану,
На це є Бог, є люд, з яким ти жив,
І ти, можливо, в тім не винуватий,
Що з тебе він начальника зліпив.
А зараз ти нікому не потрібний,
Коли лишивсь з вавками сам на сам,
А той, який довів тебе до вавки,
Ти тільки подивись, який відгрохав храм!
У нього, бач, і "Волга" персональна,
І хата більша, ніж у місті клуб,
А в тебе що? Квартира комунальна
І кожен день болить все той же зуб.
А зараз навіть дім він твій обходить,
То де ж вони, оті твої святі?
Чи хоч один спитав:
– Ну як, Володя,
Чи ти сьогодні що-небудь хоч їв?
Бо ті щурі сидять сьогодні в норах
Над награбованим й забули про людей,
Це якраз ті, яким ти стільки вірив,
Пишаючись їх величчю ідей.
До тебе я без злісті і любові,
І не в тобі шукаю я біду,
Адже з тобою ми одної крові,
Та кров я бачу – брата не знайду.
Та звинувачувать тебе я не беруся,
Бо нас усіх вели оті "орли",
Одне простить тим виродкам не можу –
Що брата ті від мене відняли.
Прости мене, якщо я винуватий,
Якби ти знав, як рвавсь завжди в село,
І так завжди тягло мене до брата,
А варт було приїхать – все гуло.
До тебе йшов завжди із хлібом-сілью,
Й завжди радів, коли ти посміхавсь,
Зате від тебе йшов мов із похмілля,
І що ноги не буде в тебе – присягавсь.
Та час проходив, рубцювались рани,
І знов тягло у батьківське село,
Де з радістю заходив я до Ганни,
Ніби рідні у мене не було.
Потім всю ніч ходив один по греблі,
Де зустрічавсь з думками юних літ,
Що берегли в ставку очеретянки,
Ніби казки про невідомий світ.
Ти про гріхи висловлювавсь сміливо,
А сам і вздовж, і впоперек грішив,
А от коли дружиноньки не стало –
Тоді лише її ти оцінив!
А ця твоя розгнуздана кобила
Не витримала навіть тижнів трьох,
Яка тебе, партійного, добила,
Як і до цього перших своїх двох.
16.2.1991 р.