Втомлені гори

До своєї панночки.
20.8.1998 р.

ЯКЩО ТИ ТОВАРИШ
Хоч груди в тебе в орденах,
І кулаки, неначе гирі,
Та я б тобі свого життя
Хоч землю рий – то не довірив!
В розвідку б також не пішов
З тобою я. Чому? Не знаю...
Бо ті медалі й ордени –
Вони мене чомусь лякають.
Бо ті медалі й ордени –
Вони на тебе і несхожі,
Бо знаю, ті, чиї вони,
Давно лежать десь в полі босі.
Бо ті медалі й ордени,
Якими ти прикрасив груди,
То бачу – не твої вони
То хоч повідай, хто ті люди?
Мені бійців тих жаль, що полягли,
Й не хочу, щоб хтось жив з нас на халяву,
Тому про себе краще помовчи,
І хоч сьогодні поверни їм славу.

ХРЕН В РЕБРО
Шефу дачі, шефу й квоти,
Шефу пенсії і шпроти,
А трудязі-селянину
Хрен в ребро під саму спину.
Тож хай знають барани,
В бій за кого йдуть вони.
13.4.2000 р.

ПЕРЕДБАЧЛИВІ
У мене друзі біднуваті,
А ті, в яких із горла пре,
Ті не запросять вас до хати,
А то не дай Бог – ще помре.
25.5.2006 р.

КОТИ В ЗАСАДІ
Є люди вільні і невільні.
Вільні – це ті, що при кермі.
А решта всі – то є невільні,
Які копаються в дермі.
Вільні все думають, що вкрасти,
А як і де? Ті – знатоки.
Для цього в них є банки, трасти,
І в камуфляжах парубки.
А будуть гроші – буде влада,
Буде любий тобі закон,
Буде вам "Мерс", і "Форд", і "Лада",
Твій буде "Беркут" і "ОМОН".
Будуть стрічать вас модні дами
У чобітках по саме... ось,
Й вас називатимуть панами,
Або коротким словом – бос.
Вони, немов коти в засаді,
Сидять і вижидають мить,
Коли нарешті вийдуть... леді,
Щоб на сніданок заробить...
Панів і те вже не хвилює,
Чи то вона, чи то вже він?
Він і на хлопчиків полює,
А ти ковтай гемоглобін.
Й таке вам ревище влаштують
Ті новоспечені орли,
Що ніби мамонти, кентаври
І динозаври ожили.
Всі наші біди й неудачі,
Що ми не боримось, а – плачем,
Що людям всім добра бажаєм,
А от про себе забуваєм.
21.5.2004 р.

ГОРБАТИЙ
Що б не трапилось в державі –
Люд наш винуватий.
Так тобі, народе, й треба
Щоб не був горбатий.
А, можливо, в нас народу
І нема, до речі?
Бо що б був, то б не дозволив
Гнути бідним плечі.
Отакі, які в нас слуги,
То такі й порядки,
Тож біжать – хто з головою –
Всі десь безоглядки.
12.4.1990 р.

ЗАКАДИЧНОМУ ДРУГУ
З тобою хліб і сіль ділив,
Тебе приймав завжди за брата,
А ти мою довіру вбив,
І зрадив дружбу, гірше ката.
Я так в житті тебе любив,
І міг би дать усьому раду,
Я б всі гріхи тобі простив,
А от простить не можу зраду.
Колись, ще в Київській Русі,
Якщо не дай Бог друг вас зрадив,
Як тут же брали за кадик,
Щоб більш нікому він не гадив.
4.2.1997 р.

СИЧІ І ПАНИЧІ
Як жили ми при Союзі,
То у всіх були в нас друзі,
Зараз всі немов сичі,
Та зате вже – паничі.
22.2.2002 р.

ВІДМОРОЗКИ
Всі забули про прозу, про вірші,
Про божественне і святе,
Кожен хоче нагребти як більше –
Що у руки йому попаде.
Кожен хоче нагребти як більше,
Щоб під себе весь світ підім’ять,
Аби тільки йому було ліпше,
Аби тільки йому царювать!
Бо він мало що вже на Олімпі,
Що руйнує, гвалтує, краде,
Так йому пилосось ще й дороги
Як бандит до бандита іде.
Він привчить хоче всіх плазувати,
А себе божеством величать,
Та й чому б на людей не плювати,
Якщо ті, ніби риба, мовчать?
Та хіба в цьому світі буть хамом
Це і спраді престижно, скажіть,
А як хтось і у вас кине камінь
Або ранить ножем у живіт?
Що тоді – ти скажи – заспіваєш,
І який дифірамб затягнеш,
Чи якщо ти крові не нап’єшся,
То, як клоп, ти уже не заснеш?
Ну хіба в цьому світі не чемно,–
Хай хто скаже тупому мені,–
Бути просто людиною честі,
Щоб про тебе складали пісні?
Я сиджу і вдивляюсь в простори
Все так само, неначе колись,
Були люди усі в нас як люди,
Звідки ж ці відморозки взялись?