Люсьєн, зворушений до сліз, потис Етьєнові руку.
— Поза літературним світом, — сказав журналіст, підводячись із лави й рушаючи до головної алеї Обсерваторії, по якій двоє поетів і почали ходити, бажаючи досхочу надихатися свіжим повітрям, — ніхто не знає, яка жахлива одіссея передує тому, що, залежно від таланту майбутнього письменника, йменують успіхом, модою, репутацією, відомістю, загальним визнанням, любов’ю публіки: все це лише щаблі на шляху до слави, але не сама слава. Це блискотливе явище духовного роду утворюється зі зчеплень стількох випадковостей, які так швидко змінюються, що не було жодного прикладу, коли б двоє людей досягли слави, йдучи одним і тим самим шляхом. Каналіс і Натан — два зовсім різні явища, й обидва вони неповторні. Д’Артез, який працює до нестями, стане славетним завдяки іншій випадковості. Слава, якої всі так прагнуть, — це майже завжди коронована потіпаха. На низах літератури вона — жалюгідна хвойда, що мерзне десь на панелі. В літературі пересічній вона — утриманка, яка вийшла з вертепів журналістики, причому я виконую роль її сутенера. В літературі високого гатунку вона — розкішна і зухвала куртизанка, у неї власне помешкання, вона платить державний податок, приймає в себе вельможних панів, частує їх і попихає ними, вона тримає ліврейних лакеїв, має власний виїзд і безцеремонно випроваджує нахабних позикодавців. Ну, а для того, хто, як ви або я раніше, уявляє її яснокрилим серафимом у білих шатах, з пальмовою віттю в одній руці і вогненним мечем у другій, для того вона водночас міфологічна абстракція, схована десь глибоко під землею, і юна діва, закинута в нетрища, яка в промінні чесноти здійснює подвиги високої мужності і непорочно злинає в небеса або в убогому лахмітті верстає свою останню путь на цвинтар — потоптана, збезчещена, замордована, забута всіма. Такі люди, чия думка окута бронзою, а серце не остуджене завірюхами досвіду, дуже рідко ходять по цій землі, яка лежить під нашими ногами, — сказав він, показуючи на велике місто, що диміло в присмерку.