Тоді Лавока тільки відкрив свою книгарню, всього кілька днів тому, в кутку внутрішнього проходу Дерев’яних галерей, якраз навпроти крамнички молодого Доріа, видавця тепер уже забутого, але який свого часу відважно розчистив тут шлях, де згодом його суперник досяг таких успіхів. Книгарня Доріа містилась у рядах, що тяглися понад садом, книгарня Лавока виходила на подвір’я. Книгарня Доріа була поділена на дві частини: в одній містилася велика крамниця, друга правила хазяїнові за кабінет. Люсьєн, потрапивши сюди вперше увечері, був приголомшений видовиськом, невідпорним для провінціалів та юнаків. Незабаром він загубив свого провідника.
— Якби ти був такий вродливий, як цей хлопець, я б тебе полюбила, — сказала одна з жінок якомусь дідові, показуючи на Люсьєна.
Люсьєн розгубився, як собака сліпого; він віддався людському потокові у невимовному стані безпорадності й збудження. Переслідуваний зухвалими жіночими поглядами, осліплений білістю округлих плечей та зухвалих грудей, що притягували його зір, він ішов повільно, міцно тримаючи в руках рукопис, боячись — о, наївний! — щоб у нього його не вкрали.
— Чого вам, добродію? — скрикнув він, коли його схопили за руку; він подумав, що на його поезію зазіхав якийсь автор.
Але то був його приятель Лусто. Він сказав Люсьєнові:
— Я знав, що ви не проминете цього місця!
Поет уже стояв коло самих дверей крамнички, і Лусто повів його всередину. Там уже зібралась юрма людей, що чекали, коли можна буде побачитися з султаном книготоргівлі. Друкарі, папероторговці, ілюстратори товпились коло прикажчиків, розпитували їх про поточні і задумані справи.
— Гляньте-но, це Фіно, редактор моєї газети. А розмовляє з ним Фелісьєн Верну, пройдисвіт, небезпечний, як потаємна хвороба, але не без іскри таланту.
— У тебе ж сьогодні прем’єра, старий! — сказав Фіно, підходячи до Лусто разом з Верну. — Я влаштував тобі ложу.
— Хіба ти не продав її Бролару?
— Ну й що? Для тебе теж місце знайдеться. А нащо тоді потрібний Доріа? До речі, ми вирішили проштовхнути Поль де Кока. Доріа купив двісті примірників. Віктор Дюканж відмовив йому в своєму романі, і Доріа хоче створити нового автора в цьому жанрі. Ти оголосиш Поль де Кока талановитішим за Дюканжа!
— Але у нас із Дюканжем іде п’єса в театрі Гете, — сказав Лусто.
— Пусте! Скажи, що статтю написав я, що вона була надто гостра, і ти пом’якшив її, він тобі ще й дякуватиме.
— Чи не допоміг би ти мені дисконтувати у касира Доріа оцей векселик на сто франків? — звернувся Етьєн до Фіно. — Не забудь, ми ж сьогодні вечеряємо на входинах у Флоріни.
— А! Так, так. Ти ж нас частуєш сьогодні, — сказав Фіно, вдаючи, ніби щойно про це згадав. — Слухайте-но, Габюссон, — провадив він, узявши вексель Барбе і передаючи його касирові, — відрахуйте цьому хлопцеві дев’яносто франків за мій рахунок. Зроби передаточний підпис, друже!
Лусто взяв перо і, поки касир відраховував гроші, підписав вексель. Люсьєн, весь обернувшись на слух і зір, не зронив жодного слова.
— Це ще не все, мій друже, — сказав Етьєн. — Я не дякую тобі, ми зв’язані з тобою до могили, але я повинен познайомити цього добродія з Доріа, і ти маєш схилити його, щоб він вислухав нас.
— А в чому річ? — запитав Фіно.
— Збірка поезій, — відловів Люсьєн.
— А-а! — вигукнув Фіно, відскочивши.
— Пане! — сказав Верну, дивлячись на Люсьєна. — Мабуть, ви ще недосвідчений у видавничих справах, інакше ви закинули б цей рукопис у найдальший куток своєї кімнати.
В цю хвилину з’явився вродливий юнак, Еміль Блонде, що тільки починав свою кар’єру в «Журналь де Деба» блискучими статтями. Він потис руки Фіно й Лусто і недбало вклонився Верну.
— О дванадцятій вечеря у Флоріни, — сказав йому Лусто.
— Прийду, — відказав юнак. — А хто ще буде?
— О, там будуть... — сказав Лусто, — Флоріна і москательник Матіфа, дю Брюель, у чиїй п’єсі виступає Флоріна, стариган Кардо і його зять Камюзо, потім Фіно...
— Аптекар добре пригощає?
— Не підніс би він нам якоїсь пілюлі! — сказав Люсьєн.
— Хлопець гострий на язик, — поважно мовив Блонде, глянувши на Люсьєна. — Він теж вечерятиме з нами, Лусто?