У другій дії з’явилася паризька іспанка з обличчям камеї і вбивчими очима. Я своєю чергою запитав, звідки вона — і мені відповіли, що з’явилася вона з-за лаштунків і звати її Флоріна, але, слово честі, я тому не повірив, стільки було вогню в її рухах, стільки жаги в її коханні! Це — суперниця алькальдової дочки, дружина сеньйора, викроєного з плаща Альмавіви, а цього матеріалу вистачить на сотню вельмож із Великих бульварів. Якщо Флоріна й не наділа червоних панчіх із зеленими стрілками та лакованих черевичків, то на ній була мантилья й вуаль, і вона орудувала ними віртуозно — достоту великосвітська дама. Вона блискуче довела, як тигриця може стати кицькою. З ущипливих слів, якими перекидалися дві іспанки, я зрозумів, що відбувається якась драма ревнощів. А коли все розплуталося, алькальдова дурість знову все переплутала. Увесь цей світ смолоскипів, багатіїв, слуг, фігаро, сеньйорів, алькальдів, дівчат і жінок прийшов у рух: ходили, приходили, виходили, кружеляли, чогось шукали. Вузол зав’язався знову, і я дав йому зав’язуватись, бо обидві жінки — ревнива Флоріна і щаслива Коралі — знов оплутали мене своїми рясними баскінами та мантильями, і я попав до них під п’яту.
Мені пощастило подивитися третю дію, не сталося ніякого лиха, і не треба було втручання поліцейського комісара, і публіка майже не обурювалась, і відтоді я повірив у могутність громадської та релігійної моралі, про яку так дбає наша палата депутатів, удаючи, ніби мораль у Франції на краю загибелі. Я зрозумів, що йдеться про чоловіка, який любить двох жінок, а вони його не люблять, а може, то його люблять дві жінки, а він їх не любить; про чоловіка, який не терпить алькальдів, і алькальди його не терплять, але він, безперечно, бравий сеньйор і когось-таки любить — може, самого себе, а може, господа бога, бо кінець кінцем він іде у ченці. Ну, а якщо ви хочете знати більше, то поспішайте в Драматичну панораму. Ви вже досить підготовлені до того, щоб прийти туди і в перші ж відвідини натішитися звитяжними червоними панчохами, ніжкою, що обіцяв так багато, очима, які випромінюють сонячне світло, грацією парижанки, переодягнутої андалускою, і андалуски, переодягнутої парижанкою. Потім ви прийдете і вдруге, щоб досхочу натішитися п’єсою, і образ старого алькальда змусить вас сміятися до сліз, а образ закоханого сеньйора — плакати. П’єса заслужила успіх подвійно. Автор, як кажуть, написав її разом з одним нашим великим поетом, обравши за принаду успіху двох закоханих красунь — зворушений партер мало не вмер від захвату. Здавалося, ноги дівчаток були промовистіші від автора. Одначе, коли обидві суперниці пішли, всі визнали, що діалог дуже дотепний, а це свідчить про чудові якості п’єси. Ім’я автора публіка вітала оглушливими оплесками, що стурбували архітектора, який збудував залу; але автор, звичний до виверження охопленого захватом Везувію під театральною люстрою, не здригнувся — це був пан де Кюрсі. Актриси протанцювали знамените севільське болеро — колись цей танець пощадили отці Вселенського собору, а нині й цензура поставилась до нього поблажливо, незважаючи на його любострасність. Досить одного цього болеро, щоб привабити усіх дідів, котрі не знають, як прилаштувати рештки свого кохання, і з почуття милосердя я раджу їм добре протерти скельця своїх лорнетів».
Поки Люсьєн писав ці рядки у тій повій незвичайній манері, що викликала цілий переворот у журналістиці, Лусто вигадував статтю на тему звичаїв; називалась вона «Колишній чепурун» і починалася так:
«Чепурун часів Імперії — він, як належить, стрункий і високий; він добре зберігся і носить корсет та орден Почесного легіону. Звати його якось ніби Потле, а щоб утертися до нинішнього двору, барон часів Імперії самозванно нагородив себе часткою «дю». Людина мінлива, як і його ім’я, він тепер залицяється до однієї дами із Сен-Жерменського передмістя, ну а колись він був блискучим, послужливим і люб’язним шлейфоносцем сестри однієї високої особи, чийого імені я не назву зі скромності. Нині Потле заперечує, що служив при дворі її імператорської високості, але він досі наспівує улюблені романси своєї милої добродійниці...»