Гектор Мерлен був щасливий, помітивши з Люсьєнового обличчя, що його слова пронизали новачка, як лезо кинджала. Почали грати в карти. Люсьєн програв усі свої гроші. Коралі повезла його до себе, і в любощах він забув страшне хвилювання азартної гри, що вже намітила в ньому свою майбутню жертву. Другого дня, вийшовши від Коралі і повертаючись до Латинського кварталу, Люсьєн знайшов у гаманці програні гроші. Спочатку така турботливість Коралі його розгнівила; він хотів вернутись і віддати актрисі образливий подарунок; але він був уже на вулиці Лагарп, на шляху до готелю «Клюні». Він ішов, роздумуючи про вчинок Коралі, він побачив у ньому прояв материнського почуття, яке такі жінки вносять у свою пристрасть. Думка змінялася думкою, і Люсьєн кінець кінцем вирішив, що він має право прийняти цей подарунок, він сказав собі: «Я люблю її, ми житимемо як подружжя, і я ніколи її не покину». І хто, крім Діогена, не зрозумів би Люсьєнових почуттів, коли він піднімався брудними й смердючими сходами готелю, відмикав скрипучий замок дверей, знов побачив затоптані плити підлоги, жалюгідний камін, страшні злидні й голизну своєї кімнати? На столі лежав рукопис його роману й записка від Данієля д’Артеза:
«Наші друзі майже задоволені вашим твором, любий поете. Вони кажуть, ви можете сміливо показати його друзям і ворогам. Ми прочитали вашу чудову статтю про виставу в Драматичній панорамі; мабуть, ви викликали нею в літературних колах стільки ж заздрості, скільки жалю пробудили в нас.
Данієль»
— Жалю? Що він хоче цим сказати? — скрикнув Люсьєн, здивований підкреслено ввічливим тоном листа. Невже він став чужим для Братства? Скуштувавши вишуканих плодів, піднесених йому Євою театральних лаштунків, він іще більше почав цінувати шану й дружбу своїх друзів із вулиці Чотирьох Вітрів. На якусь мить пост поринув у роздуми; він порівняв своє сучасне, затиснуте між стінами цієї кімнатки, і своє майбутнє — у пишних покоях Коралі. Піддаючись навперемін то шляхетним, то ницим спонукам, він сів і почав переглядати свій рукопис, який повернули йому побратими. Як же він здивувався! В кожному розділі вправне й віддане перо цих великих, досі нікому не відомих людей перетворило його вбогість на багатство. Виразний, стислий, жвавий, нервовий діалог замінив його мляву балаканину, що — як він тепер зрозумів — була пустослів’ям порівняно з розмовами, у яких відчувався дух часу. Упевнений, сміливий пензель надав його досить-таки розпливчастим портретам викінченої чіткості й кольорової виразності; це було пов’язано з важливими явищами людського життя і грунтувалося на спостереженнях фізіолога, що походили, певна річ, від Б’яншона і, майстерно висловлені, оживали в літературних образах. Розтягнені описи стали змістовні й яскраві. Він дав своїм друзям недоладне, погано вдягнене дитя, а дістав назад чудову дівчинку в білій сукенці, підперезану гарною стрічкою, в рожевій хустинці, — чарівне створіння. Віч застала його зі слізьми на очах; його тяжко вразила великодушність друзів, він усвідомлював ціну подібної науки, захоплювався виправленнями, які дали йому в літературі й мистецтві більше, аніж чотири роки читання, порівнянь та досліджень. Безпорадний рисунок, майстерно виправлений упевненим штрихом митця, завжди промовляє більше за всі теорії та спостереження.
— Оце так друзі! Оце серця! Як мені пощастило! — вигукнув він, згортаючи рукопис.
У невтримному пориві, властивому поетичним і діяльним натурам, він подався до Данієля. Піднімаючися сходами, він, одначе, подумав, що вже не такий гідний цих сердець, яких ніщо не могло збити зі шляху честі. Внутрішній голос підказував йому, що якби Данієль закохався в Коралі, він би ніколи не стерпів її стосунків із Камюзо. Він знав і про глибоку відразу Братства до газетярів, а сам уже вважав себе журналістом. Люсьєн застав у д’Артеза усіх своїх друзів, крім Меро, який щойно пішов; на їхніх обличчях відбивався глибокий розпач.