— Що з вами, друзі мої? — спитав Люсьєн.
— Ми дізналися про страшну катастрофу — найбільший розум нашої епохи, наш улюблений друг, той, хто два роки був нашим світочем...
— Луї Ламбер? — вимовив Люсьєн.
— У стані каталепсії, і нема жодної надії, — сказав Б’яншон.
— Він помре, не відчуваючи свого тіла, витаючи в небесах, — урочисто додав Мішель Кретьєн.
— Він помре, як жив, — сказав д’Артез.
— Його спалила любов, вогнем охопивши його могутній мозок, — озвався Леон Жіро.
— Так, — промовив Жозеф Брідо, — вона підняла його у високості, яких не сягає наш зір.
— Ми гідні жалю, — сказав Фюльжанс Рідаль.
— Може, він одужає! — вигукнув Люсьєн.
— Судячи з того, що нам повідомив Меро, одужання неможливе, — відповів Б’яншон. — Його мозок став ареною таких рідкісних явищ, проти яких медицина безсила.
— Проте є ж засоби... — сказав д’Артез.
— Засоби є, — відповів Б’яншон. — Але тепер він уражений лише каталепсією, а можна привести його в стан ідіотизму.
— Якби можна було запропонувати генієві зла на обмін іншу голову, я віддав би свою! — вигукнув Мішель Кретьєн.
— А що сталося б із європейською федерацією? — заперечив д’Артез.
— Твоя правда, — сказав Мішель Кретьєн, — людина передусім належить людству.
— Я прийшов сюди із серцем, сповненим вдячності, — промовив Люсьєн. — Ви обернули мої мідяки на золото.
— Вдячність! За кого ти нас маєш? — сказав Б’яншон.
— Це зробило нам приємність, — зауважив Фюльжанс.
— Отже, ви тепер газетяр? — сказав Леон Жіро. — Відлуння вашого дебюту досягло Латинського кварталу.
— Ще не зовсім, — відповів Люсьєн.
— О, тим краще! — озвався Мішель Кретьєн.
— Я ж вам правду казав, — зауважив д’Артез. — Люсьєнове серце знає ціну чистому сумлінню. Хіба це не зміцнює духу, коли, схиляючи увечері голову на подушку, можеш сказати: «Я не засудив чужого творіння, я не став причиною чийогось горя; мій розум не поранив, як той кинджал, нічиєї невинної душі; мій сміх не зруйнував нічийого щастя, ба навіть не засмутив блаженної дурості, не потривожив душевного спокою генія; я зневажив легкими перемогами епіграм, нарешті, я ніде не поступився своїми переконаннями!»
— Але я думаю, така втіха доступна й для того, хто пише в газету, — сказав Люсьєн. — Якщо я не знайду інших засобів до існування, мені доведеться зважитись і на це.
— О! О! О! — скрикнув Фюльжанс, підвищуючи тон з кожним вигуком. — То ми здаємося?
— Він стане журналістом, — серйозно сказав Леон Жіро. — Ох, Люсьєне! Якби ти захотів працювати з нами! Ми збираємося видавати газету, де ніколи не будуть зневажені правда і справедливість, де ми розвиватимемо теорії, корисні для людства, і, може, ти...
— У вас не буде жодного передплатника, — з макіавеллівською підступністю зауважив Люсьєн, перебиваючи Леона.
— У нас буде їх п’ятсот, але вартих п’яти тисяч, — відказав Мішель Кретьєн.
— Для цього вам треба багато грошей, — зауважив Люсьєн.
— Ні, — сказав д’Артез, — не грошей, а відданості.
— Тхне крамницею парфумів, — вигукнув Мішель Кретьєн, який, скорчивши кумедну міну, понюхав Люсьєнового чуба. — Тебе бачили в пишній кареті на пару коней, гідних великосвітського дженджика, разом із полюбовницею вельмож Коралі.
— А хоча б! — відповів Люсьєн. — Що в тому поганого?
— Погано вже те, що ти про це запитуєш! — вигукнув Б’яншон.
— Я зичив би Люсьєнові Беатріче, — сказав д’Артез, — шляхетну жінку, що стала б йому підпорою в житті...
— А хіба любов не всюди однакова, Данієлю? — озвався поет.
— О! В цьому я аристократ, — сказав республіканець Мішель Кретьєн. — Я не зміг би кохати жінку, яку актор на сцені цілує прилюдно, якій за лаштунками кажуть «ти», яка принижується перед партером, усміхається й танцює, заголюючи спідничку, надягає чоловіче вбрання, показуючи те, що я хочу бачити сам-один. Коли б я й покохав таку жінку, їй би довелося кинути театр, і я очистив би її своєю любов’ю.
— А якби вона не могла піти з театру?
— Я вмер би з печалі, з ревнощів, з безмірного страждання. Любов не можна вирвати з серця, як виривають зуба.
Люсьєн спохмурнів і замислився. «Коли вони дізнаються, що я терплю Камюзо, вони мене зневажатимуть», — подумав він.
— Ну що ж, — із страхітливою добродушністю сказав йому завзятий республіканець, — з тебе може вийти письменник, але ти назавжди залишишся людиною несерйозною.
Він узяв капелюха й вийшов.
— Який Мішель Кретьєн брутальний, — сказав поет.
— Брутальний і корисний, як інструмент дантиста, — озвався Б’яншон. — Мішель заздалегідь бачить твоє майбутнє і, може, зараз, ідучи вулицею, оплакує тебе.