Д’Артез був лагідний і уважний, він намагався підбадьорити Люсьєна. Через годину поет покинув Братство; його мучило сумління, воно кричало йому: «Ти будеш газетярем!» — як відьма кричала Макбетові: «Ти будеш королем!» Вийшовши на вулицю, Люсьєн глянув на вікна працелюбного д’Артеза, в яких мерехтіло бліде світло, і пішов додому із щемом у серці й збентеженою душею. Якесь передчуття казало йому, що він востаннє пригорнув до серця своїх справжніх друзів... Звернувши з майдану Сорбонни на вулицю Клюні, він помітив екіпаж Коралі. Вона проїхала з бульвару Тампль до Сорбонни тільки для того, щоб глянути на свого поета, побажати йому доброго вечора. Люсьєн застав кохану в сльозах, зворушену бідністю його мансарди; їй хотілося бути такою ж убогою, як її милий; вона плакала, вкладаючи його сорочки, рукавички, краватки та носовички в нужденний готельний комодик. Її розпач був такий щирий, такий глибокий і свідчив про таке палке кохання, що Люсьєн, якого щойно картали за зв’язок із актрисою, побачив у Коралі святу, ладну заради нього одягнутись у волосяницю злиднів. Щоб навідати друга, це чарівне створіння знайшло привід; їй треба повідомити його, що компанія Камюзо, Коралі та Люсьєна влаштовує відплатну вечерю компанії Матіфа, Флоріни й Лусто і спитати, чи не хоче він запросити когось корисного йому. Люсьєн відповів, що порадиться з Лусто. За кілька хвилин актриса пішла, приховавши від поета, що внизу в екіпажі її чекає Камюзо. Другого дня о восьмій годині Люсьєн пішов до Лусто, не застав його вдома й подався до Флоріни. Журналіст і актриса прийняли свого приятеля у прегарній спальні, де вони влаштувалися по-сімейному, і втрьох прекрасно поснідали.
— Послухай, друзяко, — сказав Лусто, коли вони сіли за стіл і Люсьєн сповістив про вечерю в Коралі. — Раджу тобі поїхати зі мною до Фелісьєна Верну, запросити і його й заприятелювати з ним, якщо тільки можливо заприятелювати з таким пройдисвітом. Може, Фелісьєн допоможе тобі проникнути в політичну газету, де він пече фейлетони: там ти зможеш процвітати, друкуючи великі статті у верхніх шпальтах газети. Цей листок, як і наш, належить ліберальній партії, ти станеш лібералом, ця партія популярна; а захочеш згодом перекинутися на бік уряду, ти вигадаєш тим більше, чим дужче тебе боятимуться. Невже Гектор Мерлен і пані дю Валь-Нобль не запросили тебе й Коралі на обід до себе, це бувають велике папство, світські чепуруни та мільйонери?
— Звичайно, запросили, — відповів Люсьєн. — І мене з Коралі, і тебе з Флоріною.
Люсьєн та Лусто після спільної гульні в п’ятницю та обіду в неділю перейшли на «ти».
— От і гаразд, значить, ми зустрінемося з Мерленом у редакції; цей молодець піде слідами Фіно — ти добре зробиш, коли трохи повпадаєш за ним. Запроси на вечерю Мерлена з його коханкою — він тобі згодом стане в пригоді. Ненависникам усі потрібні, і він зробить тобі послугу, щоб при нагоді використати твоє перо.
— Ваш дебют у газеті наробив багато галасу, тепер у вас не буде жодних перешкод, — сказала Флоріна Люсьєнові. — Користайтеся з успіху, інакше про вас скоро забудуть.
— Діло зроблено! — вів далі Лусто. — Велике діло. Фіно, цей нездара, став директором і головним редактором тижневика Доріа, власником шостої частки паїв, яка дісталася йому задарма, і він отримуватиме шістсот франків місячно. Я ж, хлопче, з нинішнього ранку головний редактор нашої газетки. Все сталося точно так, як я обміркував того вечора. Флоріна впоралася чудово, вона заткне за пояс і князя Талейрана.
— Ми пануємо над чоловіками, користуючись їхньою жагою, — озвалася Флоріна. — Дипломати грають лише на їхньому самолюбстві, на їхньому прагненні похизуватись, а ми граємо на їхній слабості, тому ми дужчі.
— На закінчення, — сказав Лусто, — Матіфа єдиний раз у житті спромігся на дотеп, він сказав: «Комерція — скрізь комерція!»
— Маю підозру, що цю думку підказала йому Флоріна! — вигукнув Люсьєн.
— Отже, любий, — провадив Лусто, — ти тепер вийшов на широкий шлях.
— Ви народилися в сорочці, — сказала Флоріна. — Скільки молодиків у Парижі не один рік оббивають пороги редакцій і не можуть притулити в газету жодної своєї статейки! У вас діло пішло, як у Еміля Блонде. Не мине й півроку, як ви почнете кирпу гнути, — глузливо усміхнувшись, додала вона на своєму жаргоні.
— Я вже три роки в Парижі, — сказав Лусто, — й тільки з учорашнього дня Фіно дає мені як редакторові певних триста франків на місяць, платить по сто су за шпальту і сто франків за аркуш у своєму тижневику.