— Чого ж ви мовчите?.. — скрикнула Флоріна, дивлячись на Люсьєна.
— Ще побачимо... — сказав Люсьєн.
— Та що ти, друже? — сказав Лусто з ображеним виглядом. — Я влаштував для тебе все, як для рідного брата, але за Фіно я не відповідаю. Не мине й двох днів, як його обступлять десятки шалапутів, які пропонуватимуть свої послуги. Я поручився за тебе, можеш відмовитись, коли хочеш. Ти сам не розумієш свого щастя, — правив далі журналіст, помовчавши. — Ти ввійдеш до згуртованої групи, де товариші нападають на своїх ворогів зразу в кількох газетах і взаємно допомагають один одному.
— Передусім навідаємо Фелісьєна Верну, — сказав Люсьєн, який поспішав ближче зійтися з цими небезпечними коршаками.
Лусто послав по кабріолет, і друзі поїхали на вулицю Мандар. Верну мешкав на третьому поверсі, і Люсьєн дуже здивувався, заставши цього злостивого, зневажливого й пихатого критика в звичайнісінькій міщанській їдальні, обклеєній дешевими шпалерами, що зображували цегляний мур, де-не-де обліплений мохом; по стінах висіли поганенькі гравюри в позолочених рамах; Верну сидів за столом разом із негарною жінкою — певна річ, дружиною — та з двома дітлахами, посадженими на високі стільці з перекладиною, щоб шибеники не попадали. Захоплений зненацька, Фелісьєн у своєму ситцевому халаті, перешитому із старої жіночої сукні, виглядав украй невдоволеним.
— Ти вже снідав, Лусто? — спитав господар, пропонуючи Люсьєнові стільця.
— Ми оце від Флоріни, — сказав Етьєн, — і там поснідали.
Люсьєн розглядав пані Верну, що скидалася на добродушну опасисту куховарку, досить білолицю, але дуже вульгарну. Поверх нічного чепчика, зав’язаного нижче підборіддя поворозочками, з-під яких випиналися пухкі щоки, пані Верну була пов’язана фуляровою хустиною; застебнутий біля коміра на один гудзик капот звисав рясними складками і обгортав її так нечупарно, що вона нагадувала тумбу. З надміру здоров’я, що доводило її до розпачу, рум’янець на повних щоках набув фіолетового відтінку, а пальці на руках дуже нагадували сосиски. Побачивши цю жінку, Люсьєн зрозумів, чому Верну в товаристві грав таку непримітну роль — він соромився своєї дружини. Він не міг кинути жінки й дітей, але мав надто поетичну натуру, щоб не страждати від цього, і, вічно невдоволений самим собою, переносив своє невдоволення на геть усе; саме тому Верну нікому не прощав успіху. Люсьєн збагнув, чому з обличчя цього заздрісника не сходив жовчний вираз, чому цей журналіст завжди сипав такими ядучими дотепами і різкими, вигостреними, мов стилет, словами.
— Прошу до кабінету, — сказав Фелісьєн, підводячись. — Мова піде, я думаю, про справи літературні.
— І так, і ні, — відказав Лусто. — Мова, старий, піде про вечерю.
— Я прийшов, — сказав Люсьєн, — за дорученням Коралі...
Почувши це ім’я, пані Верну підвела голову.
— …..вона запрошує вас до себе на вечерю наступного понеділка, — казав далі Люсьєн. — Там ви зустрінетесь із тим самим товариством, що й у Флоріни, крім того, будуть пані дю Валь-Нобль, Мерлен та інші. Трохи пограємо в карти.
— Але, друже мій, на той день ми вже пообіцяли бути в пані Магудо, — нагадала дружина.
— Ну то й що? — відказав Верну.
— Як ми не прийдемо, вона образиться, а ти ж радів, що через неї зможеш дисконтувати векселі свого видавця.
— Ось, маєш, жінка, котра ніяк не може збагнути, що вечеря, яка починається опівночі, не може перешкодити вечірці, що кінчається об одинадцятій. І я мушу працювати поруч із нею, — додав він.
— У вас така багата уява! — сказав Люсьєн і цією фразою здобув собі в особі Верну смертельного ворога.
— Значить, ти прийдеш, — казав далі Лусто, — але це ще не все. Пан де Рюбампре тепер один із наших, прилаштуй його в свою газету, відрекомендуй там як хлопця здібного, здатного займатися високою літературою, щоб він міг друкувати у вас принаймні дві статті на місяць.
— Гаразд, якщо він погодиться бути нашим спільником, якщо захищатиме наших друзів і нападатиме на наших ворогів, як ми станемо нападати на його ворогів. Якщо так, сьогодні я поговорю про нього в Опері, — відповів Верну.
— Отже, до завтра, друже, — сказав Лусто, потискуючи руку Верну з виявом найщирішої приязні. — А коли виходить твоя книжка?
— Це залежить від Доріа, — відповів батько родини. — Я її вже закінчив.
— І ти задоволений?
— І так, і ні...
— Ми забезпечимо успіх, — сказав Лусто, підводячись і вклоняючись дружині свого товариша.
Приятелі поквапилися піти, бо діти якраз зчинили галасливу сварку: вони билися ложками, бризкали в обличчя одне одному супом.