— Ти бачив, друзяко, жінку, — сказав Лусто, — яка, сама того не відаючи, стала причиною великих спустошень у світі літератури. Бідолаха Верну не може простити нам своєї дружини. З погляду громадських інтересів його треба було б визволити від неї. Тоді ми уникнули б цілої зливи нищівних статей, епіграм із приводу чужого успіху, чиєїсь удачі. Яким ти станеш, маючи на шиї таку жінку та ще двох бешкетливих голопуцьків? Ти бачив Рігодена в Пікаровій п’єсі «Дім розігрується в лотерею»?.. Як і Рігоден, Верну сам не битиметься, а змусить битися інших; він ладен виколоти собі око, аби тільки виколоти обидва у свого найкращого друга; ти ще побачиш, як він топче будь-який труп, тішиться з будь-чийого лиха, нападає на князів, на герцогів, на маркізів, на дворянство, бо сам він простого роду; як він нападає на всіх неодружених і знай торочить про мораль, про сімейні радощі та обов’язки громадянина. Коротше, цей високоморальний критик не щадить нікого, навіть дітей. Він живе на вулиці Мандар разом із жінкою, створеною для ролі «мама-муші» в «Міщанині-шляхтичі», та двома малими Верну, гидкими, як парші; він прагне висміювати Сен-Жерменське передмістя, куди нога його не ступить, і вкладати в уста герцогинь говірку своєї дружини. Ця людина, яка завжди рада зняти галас проти єзуїтів, паплюжити двір, приписавши йому намір поновити права феодалів та право первородства; він проповідуватиме хрестовий похід за рівність, хоча не вірить, щоб хтось був рівнею йому самому. Якби він був нежонатий, якби виїздив у світ, якби мав показний вигляд прикрашених орденом Почесного легіону роялістських поетів, він був би оптимістом. У журналістиці знайдеться тисяча таких відправних точок. Цю велику катапульту пускає в хід дріб’язкова ненависть. Чи не пропала в тебе охота женитися? Верну втратив серце, він тепер — суцільна жовч. Тому він — справжній газетяр, двоногий тигр, ладний усіх розтерзати, так мовби його перо оскаженіло.
— Він женоненависник, — сказав Люсьєн. — А є в нього талант?
— Ні, але він дуже здібний до статей. Верну натоптаний статтями — він завжди писатиме тільки статті і більше нічого. З його прози книжки не створиш — хоч би скільки ти працював над нею. Фелісьєн не здатен виносити свій твір, розташувати його частини й гармонійно ввести дійові особи в загальний план, розгорнути його й довести до розв’язки; в нього є задум, але він не знає життя; герої у нього завжди надумані — хай там скільки вони розбалакують та філософують; нарешті, його стиль наскрізь штучний, пишномовна фраза розвалюється від найменшого уколу критики. Ось чому він боїться газет, як боїться їх усякий, хто тримається на поверхні лише за допомогою дурнів та на пузирях незаслуженої хвали.
— Ти склав цілу статтю! — вигукнув Люсьєн.
— Такі статті, мій голубе, можна тільки виголошувати, але писати їх не слід.
— Ти уже говориш як головний редактор, — сказав Люсьєн.
— Куди тебе відвезти? — спитав Лусто.
— До Коралі.
— A-а! Ми закохані! — сказав Лусто. — Даремно. Хай Коралі буде для тебе тим самим, чим є для мене Флоріна, — ключницею. Свобода над усе!
— Ти спокусиш і святого! — сміючись, мовив Люсьєн.
— Демонів не спокушають, — відповів Лусто.
Невимушений тон нового приятеля, його легке ставлення до життя, його парадокси, у формі яких він викладав науку паризького макіавеллізму, непомітно впливали на Люсьєна. Власне, поет розумів небезпеку подібних поглядів, але разом з тим відчував, що керуватися ними в житті вигідно. Доїхавши до бульвару Тампль, приятелі домовилися знову зустрітись у редакції газети десь між четвертою і п’ятою годинами; туди, безперечно, мав прийти і Гектор Мерлен.
На той час Люсьєн був уже цілком під чарами кохання — адже куртизанки, коли їх захоплює справжня пристрасть, уміють проникати в найпотаємніші куточки нашої душі, з лагідною поступливістю скоряючись усім нашим забаганкам і потураючи нашим слабостям, з яких вони черпають свою силу. Люсьєн прагнув паризьких утіх, він устиг полюбити легке життя, безтурботне й розкішне, яке влаштувала для нього актриса у своїй затишній оселі.
У Коралі Люсьєн застав Камюзо — обоє були в пречудовому настрої. Театр Жімназ запропонував актрисі зразу після великодня ангажемент, чітко зазначені умови якого перевершили всі сподівання Коралі.
— Цю радість ми завдячуємо вам, — сказав Камюзо.
— О, звичайно! Якби не він, «Алькальд» провалився б! — вигукнула Коралі. — Без його статті мені довелося б грати в бульварних театриках ще років шість!
І Коралі палко обняла Люсьєна, не звертаючи найменшої уваги на Камюзо. Актриса просто не могла втриматися від цього вияву ніжності, в її пориві було щось чарівливо принадне — вона кохала! Камюзо опустив очі — а хто не опускає їх у хвилину прикрого смутку! — і раптом помітив на шві Люсьєнових чобіт кольорову нитку, якою мали звичай позначати свої вироби знамениті шевці того часу, — вона чітко виділялася темно-жовтою мережкою на лискучому чорному тлі халяв. Незвичайний колір цієї питки уже був привернув увагу торговця шовком, коли його вразила незбагненна поява біля каміна Коралі чоловічих чобіт. Тоді ж таки Камюзо прочитав на м’якій білій шкірі підкладки витиснене чорними літерами прізвище уславленого в ті часи шевця та його адресу: «Ге, вулиця Мішодьєр».