— Яке щастя! — вигукнула Коралі, коли Камюзо пішов. — Забудь свою мансарду в Латинському кварталі — ти оселишся тут! Ми більш не розлучатимемося. Про людське око наймеш собі квартирку на вулиці Шарло, і якось воно та буде!
Вона пішла у плавний іспанський танець — і кожен її порух видавав палку пристрасть.
— Я зможу заробляти п’ятсот франків у місяць, якщо працюватиму наполегливо, — сказав Люсьєн.
— Стільки ж маю і я в театрі, не рахуючи разових виплат. Камюзо вдягатиме мене й далі — він мене любить! На півтори тисячі франків на місяць ми житимемо, як крези.
— А коні, а кучер, а лакей? — спитала Береніка.
— Я влізу в борги! — вигукнула Коралі.
І затанцювала джигу — разом з Люсьєном.
— Отже, мені слід прийняти всі пропозиції Фіно! — заявив Люсьєн.
— То їдьмо, — сказала Коралі. — Я вдягнуся й відвезу тебе до редакції. Потім зачекаю в кареті на бульварі, поки ти залагодиш свої справи.
Люсьєн сів на канапу. Дивлячись, як актриса вдягається й чепуриться, він поринув у серйозні роздуми. Чи не краще було б дати Коралі повну волю, ніж узяти на себе обов’язки подібного шлюбу? Але вона була така гарна, така струнка і приваблива, що він захопився мальовничими картинами цього богемного життя і кинув рукавичку в обличчя фортуні. Береніка дістала наказ потурбуватися про переїзд і влаштування Люсьєна. Потім, охоплена бурхливою радістю, прекрасна і щаслива, Коралі повезла свого коханого поета через увесь Париж на вулицю Сен-Фіакр. Люсьєн швидко піднявся сходами і з виглядом хазяїна зайшов до редакції. Гарбуз і досі стовбичив зі стосом проштемпельованого паперу на голові; старий Жірудо знову лицемірно повідомив, що в редакції нікого нема.
— Але ж працівники газети мають десь зустрічатись у редакційних справах? — сказав Люсьєн.
— Можливо, але редакція мене не стосується, — заявив капітан імператорської гвардії і заходився переглядати бандеролі, мугикаючи своє одвічне «брум, брум!»
У цю мить з волі випадку — от тільки щасливого чи нещасливого? — з’явився Фіно; він прийшов сказати Жірудо, що міняє місце служби, і доручити йому охорону своїх інтересів.
— З цим добродієм можна без дипломатії, він наш працівник, — сказав Фіно дядькові, потискаючи Люсьєнові руку.
— Ага, то ви уже працівник газети! — вигукнув Жірудо, здивований люб’язною поведінкою племінника. — Бачу, вам пощастило влаштуватися сюди без мороки.
— Я хочу сам про все з вами домовитися, щоб Етьєн вас не обшахрував, — сказав Фіно, лукаво подивившись на Люсьєна. — За кожну статтю, в тому числі й за театральні рецензії, ви матимете по три франки за шпальту.
— Ти ще нікого не брав на таких умовах, — сказав Жірудо, з подивом глянувши на Люсьєна.
— Йому буде доручено чотири театри на Бульварах, а ти стежитимеш, щоб у нього не перехоплювали ложі та щоб йому приносили квитки. Хоча краще, коли квитки надсилатимуть вам додому — так і розпорядіться, — сказав він, обертаючись до Люсьєна. — Крім критики, ви зобов’яжетеся протягом року писати в нашу газету невеличкі статті на розмаїті теми. Десять статей щомісяця — за п’ятдесят франків. Не заперечуєте?
— Ні, — сказав Люсьєн, у якого, власне, не було вибору.
— Складайте угоду, дядечку, — мовив Фіно, звертаючись до касира. — Перед тим як піти, ми її підпишемо.
— А хто він, оцей добродій? — запитав Жірудо, підводячись і скидаючи чорну шовкову шапочку.
— Пан Люсьєн де Рюбампре, автор статті про «Алькальда», — сказав Фіно.
— Та у вас тут справжній скарб, юначе! — вигукнув старий солдат, поплескавши Люсьєна по лобі. — Я не літератор, але вашу статтю прочитав із превеликою втіхою. Оце написали, так написали! Яке у вас легке перо! Я зразу подумав: «Ну, тепер у нас побільшає передплатників». І справді, ми прилаштували аж півсотні примірників.
— Моя угода з Етьєном Лусто готова до підпису? Обидва примірники? — запитав Фіно у свого дядька.
— Готова, — відповів той.
— Угоду, яку я підпишу з паном де Рюбампре, познач учорашнім днем, ми поставимо Лусто перед фактом.
Фіно приязно взяв свого нового працівника під руку, що вельми сподобалося поетові, й повів його вгору по сходах, кажучи:
— Тепер ваше становище тут міцне. Я сам познайомлю вас із моїми працівниками. А ввечері Лусто відрекомендує вас у театрах. Він тепер керуватиме моєю газетою, і ви в ній зможете заробляти по півтори сотні франків на місяць — отож намагайтеся жити з ним у злагоді. Цей шахрай, звісно, буде невдоволений, що своєю угодою з вами я зв’язав йому руки, але у вас талант, і я не хочу, щоб ви залежали від примхи головного редактора. Між нами кажучи, ви можете приносити мені до двох аркушів на місяць для мого тижневика, і я платитиму вам за них двісті франків. Але про цю домовленість не розповідайте нікому, інакше я стану жертвою помсти котрогось із шанолюбів, роздратованих швидким успіхом новачка. Із двох ваших аркушів робіть чотири статті, дві підписуйте своїм прізвищем, а дві — псевдонімом, щоб не складалося враження, ніби ви відбираєте хліб у інших. Своє становище ви завдячуєте Блонде й Віньйонові, від них залежить ваше майбутнє. Тож будьте обачні. Найдужче остерігайтеся друзів. Щодо нас двох, то ми завжди порозуміємося. Прислужіться мені, і я прислужуся вам. Ще франків сорок ви виторгуєте за ложі й квитки і франків на шістдесят збуватимете книжок. Разом з редакційними заробітками це складе чотири з половиною сотні місячно. Діючи з розумом, ви матимете ще франків двісті від книготорговців — вони платитимуть вам за статті й проспекти. Отже, ми з вами заодно, так? Я можу на вас покластися?