— Одну хвилинку, друже, — відповів книготорговець, виглянувши над зеленими фіранками.
Хвилинка розтяглася на годину. Нарешті Люсьєн та його приятель увійшли до святилища.
— Ну то як, ознайомилися ви з книжкою нашого друга? — запитав новоспечений головний редактор.
— Звичайно, — відповів Доріа, розсівшись у кріслі, наче який султан. — Я переглянув збірник сонетів і дав його прочитати людині з вишуканим смаком, тонкому цінителеві, бо сам я не претендую на роль знавця. Я, друже, купую перевірену славу, як один англієць купував кохання. Ваш поетичний хист вражає не менше, ніж ваша врода, хлопчику, — сказав Доріа. — Як чесна людина — не як книготорговець, зазначте — мушу визнати, що сонети у вас чудові; в них не відчувається розумової напруги, притаманної віршам, написаним розсудливо, без натхнення; ви майстерно римуєте, а це одна з переваг нової школи. Ваші «Стокротки» — книжка прегарна, але вона не обіцяє мені вигідної оборудки, а я можу дозволити собі займатися тільки справами, які обіцяють зиск. Отож я не візьму ваших сонетів, на них нічого не заробиш, тому не варт і витрачатися на створення їм успіху. До того ж віршів ви більше не писатимете, ваша збірка — це книжка-одиначка. Ви ще зовсім юний, хлопче. Ви принесли мені одвічну збірку перших поезій — так починають по закінченні колежу всі майбутні письменники. Спочатку вони дуже тішаться своїми віршами, а потім самі ж таки з них сміються. Ваш приятель Лусто теж, напевне, зберігав поему, сховану десь серед старих шкарпеток. Невже в тебе нема поеми, якою ти колись пишався, Лусто? — запитав Доріа поблажливим тоном, по-змовницькому глянувши на Етьєна.
— Та вже ж є. А то як би я навчився писати прозою? — відповів Лусто.
— От, бачите! А він же мені про це й словом не прохопився! Бо ваш друг тямить у книготоргівлі та й узагалі в комерції, — провадив Доріа. — Для мене питання не в тому, — сказав він, щоб потішити Люсьєнове самолюбство, — великий ви поет чи нездарний. У вас якраз багато, дуже багато переваг, і якби я був новачок у книготоргівлі, я припустився б помилки і надрукував вашу книжку. Але, крім усього іншого, мої вкладники та пайовики нині вельми обмежують мене у видатках. Лише торік я втратив на поезії двадцять тисяч франків, тому вони й чути не хочуть ні про які вірші, а вони ж — мої хазяї. Та йдеться навіть не про те. Я ладен погодитися, що ви обдарований поет, але чи плідний ви автор? Чи й далі ви приноситимете мені сонети? Чи напишете ви їх із десяток томів? Чи вигідно вкладати у вас кошти? Звичайно ж, ні! З вас вийде чудовий прозаїк, ви надто розумний, щоб бавитися пустослів’ям; пишучи в газети, ви зароблятимете тисяч тридцять на рік, тож навіщо вам ті жалюгідні три тисячі, що їх ви з превеликими труднощами виторгуєте за свої піввірші, строфи та всяку таку нісенітницю?
— А ви знаєте, Доріа, що він працівник нашої газети? спитав Лусто.
Знаю, — відповів Доріа, — я прочитав статтю. І задля його ж таки вигоди я не візьму в нього «Стокротки». Так, добродію, протягом півроку я заплачу за статті, що їх вам замовлю, більше, ніж за всю вашу нікому не потрібну поезію!
— А слава? — вигукнув Люсьєн.
Доріа й Лусто засміялися.
— От бачите! — мовив Лусто. — Він ще не втратив ілюзій.
— Слава — це десять років упертої праці, а для видавця — або збитки, або прибуток у сто тисяч франків, — сказав Доріа. — Якщо навіть знайдеться безумець і надрукує ваші сонети, все одно десь через рік, довідавшись про наслідки цієї операції, ви перейметеся до мене повагою.
— Мій рукопис у вас? — холодно запитав Люсьєн.
— Ось він, друже, — відповів Доріа, в чиєму ставленні до Люсьєна з’явилася якась скрадлива лагідність.