Люсьєн слухав Лусто, геть приголомшений; слова газетяра мовби зняли з його очей полуду, і він відкрив такі літературні істини, про які й не здогадувався.
— Але ж усе, що ти сказав, — вигукнув він, — розумне й справедливе!
— А інакше як би ти підкопався під Натанову книжку? — сказав Лусто. — Оце тобі, хлопче, перший зразок статті, призначеної для розгрому твору. Так би мовити, критичний обух. Але існують й інші зразки. Всього навчишся. Коли звелять тобі писати про людину, якої ти не любиш — власник газети або головний редактор іноді бував просто змушений дати відгук на ту чи ту книжку, — ти вдаєшся до страшного прийому, який ми називаємо редакційною статтею. В заголовку такої статті ставлять назву книжки, поданої на відгук; потім починають довго й нудно розводитися на загальні теми, — тут можна говорити про стародавніх греків, про римлян, — а наприкінці заявляють: «Вищенаведені міркування зобов’язують нас обговорити книжку такого-то, що й буде темою нашої наступної статті». А наступна стаття так ніколи й не з’явиться. Тобто, книжку задушили між двох обіцянок. Але тобі треба написати статтю, спрямовану не проти Натана, а проти Доріа; тут потрібен удар обухом. Для гарної книжки обух нешкідливий, погану — він розбиває на друзки. У першому випадку він завдає шкоди тільки видавцеві; у другому — робить велику послугу читачам. Ці форми літературної критики застосовують і в критиці політичній.
Жорстока наука Лусто відкрила очі Люсьєнові, який раптом з невблаганною ясністю збагнув суть газетярського ремесла.
— Їдьмо в редакцію, — сказав Лусто. — Ми там зустрінемо наших друзів і домовимося з ними, як повести рішучу атаку проти Натана. Ось побачиш, як вони реготатимуть.
Приїхавши на вулицю Сен-Фіакр, вони піднялися в мансарду, де робили газету, і Люсьєн водночас здивувався й зрадів, коли побачив, як охоче товариші погодилися знищити Натанову книжку. Гектор Мерлен узяв аркуш паперу і написав такі рядки, що їх пообіцяв надрукувати в своїй газеті: