Ось анекдот, який ліпше, ніж усі запевнення, покаже, в якому тісному союзі працювали книгопродавці й критики.
Один чоловік, який націлявся на державного діяча й володів вишуканою манерою письма, став улюбленцем знаменитого видавництва; він був ще молодий, мав великий успіх у прекрасної статі й працював у редакції великої газети. Якось у неділю багатий видавець улаштував на своїй віллі бенкет для найвідоміших працівників газетного світу, і господиня дому, жінка ще молода й гарна, повела уславленого літератора в парк. Старший прикажчик фірми, холодний, поважний і діловитий німець, у якого на думці були тільки службові обов’язки, прогулювався попідруч із одним фейлетоністом. Розмовляючи про якусь нагальну справу, вони вийшли з парку й наблизилися до лісу. В глибині хащів німець помітив щось, начебто схоже на його господиню. Він підніс до очей лорнет, зробив фейлетоністові знак мовчати і повертатись назад. Незабаром і сам прикажчик приєднався до свого молодого супутника; він ішов навшпиньки, намагаючися ступати зовсім нечутно.
— Що ви там побачили? — запитав фейлетоніст.
— Нічого особливого, — відповів німець. — Наша велика стаття пройшла. Завтра ми матимемо принаймні три шпальти в «Деба».
А ось іще один факт, який засвідчує могутність газетної реклами. Шатобріанова книжка про останнього зі Стюартів валялася на складі як залежаний товар. Стаття, що її помістив один юний газетяр у «Журналь де Деба», допомогла розпродати книжку за тиждень. У ті часи, хто хотів прочитати книжку, не міг узяти її в бібліотеці, він мусив її купити, і деякі ліберальні видання, розхвалювані всіма опозиційними газетами, розходилися в десяти тисячах примірників — правда, тоді видавці ще не обшахровували французьких авторів, підпільно друкуючи їхні твори в Бельгії. Отож дошкульні випади Люсьєнових приятелів та його стаття могли зірвати розпродаж Натанової книжки. Авторові йшлося тільки про вражене самолюбство — йому вже заплатили; але Доріа міг утратити тридцять тисяч франків. Так звана книготоргівля новинками зводилася тоді до простої комерційної формули: стопа чистого паперу коштує п’ятнадцять франків, друкованого — сто су або сто екю, залежно від успіху книжки. І нерідко розв’язувала цю фінансову проблему одна стаття в газеті — прихильна або неприхильна. Тому Доріа, якому треба було продати п’ятсот стоп друкованого паперу, поквапився вдатись на ласку Люсьєна. Із пихатого султана видавець обернувся на слухняного раба. Йому довелося зачекати, і він трохи побурчав, трохи погаласував, знову й знову починаючи переговори з Беренікою, аж поки нарешті його допустили до Люсьєна. Гордий книготорговець прибрав догідливого виразу царедворця, допущеного на прийом до монарха, але разом з тим він не зміг цілком Позбутися притаманних йому поблажливості й пихи.
— Не турбуйтеся, мої закохані молодята, — сказав він. — Які ж вони зворушливі, ці двоє голуб’яток! А таки справді ви схожі на голуба й горличку! Хто б подумав, мадмуазель, що цей молодик із личком юної дівчини — справжній тигр зі сталевими пазурями; він шматує ними репутації статечних людей, як мав би роздирати пеньюари, коли ви не поспішаєте скинути їх.
І він зареготав, урвавши свій жарт на цьому.
— Ось що, друже мій... — провадив гість, сідаючи поруч із Люсьєном. Потім несподівано обернувся до актриси і повідомив: — Я — Доріа, мадмуазель!
Книготорговець визнав за потрібне вистрелити, як із пістолета, своїм ім’ям, бо йому здалося, що Коралі приймає його не досить люб’язно.
— Ви вже снідали, ласкавий пане? Може, підтримаєте нам компанію? — запитала актриса.
Залюбки, — відповів Доріа. — За столом розмовляв ти куди приємніше. До того ж, прийнявши ваше запрошення, я дістаю право запросити на обід і вас. Приходьте зі своїм другом Люсьєном, бо відтепер ми з ним повинні жити у добрій злагоді.
Береніко! Устриць, лимонів, свіжого масла й шампанського! — розпорядилася Коралі.
— Ви хлопець розумний і, звичайно, здогадуєтеся, що мене до вас привело, — сказав Доріа, дивлячись на Люсьєна.