— А тепер, — сказала вона, — ми щодня влаштовуватимемо звані обіди. Цілий тиждень у нас буде карнавал — адже ти попрацював на славу.
Коралі хотіла, щоб усі жінки їй заздрили, бачачи, який гарний у неї коханий, і вона повела Люсьєна до Штауба — їй здавалося, що він не досить ошатно вбраний. Від кравця закохані поїхали прогулятись до Булонського лісу, а звідти — на обід до пані дю Валь-Нобль, де Люсьєн зустрів Растіньяка, Біксіу, де Люпо, Фіно, Блонде, Віньйона, барона де Нусінгена, Боденора, Філіппа Брідо, знаменитого музиканта Конті; одне слово, він потрапив у світ артистів, спекулянтів, людей, схильних після тривог і турбот шукати розради у гострих враженнях, і всі вони приязно прийняли Люсьєна у своє коло. Впевнений у собі, поет сипав дотепами, начебто він ними й не торгував, і його проголосили людиною без забобонів — вельми модна за тих часів похвала у тому напівприятельському товаристві.
— Так, так! Цікаво б заглянути, що там у нього в душі, — сказав Теодор Гайар, звертаючись до одного з поетів, улюбленця королівського двору, який подумував заснувати невеличку роялістську газету, таку відому згодом під назвою «Ревей».
По обіді журналісти в супроводі своїх коханок поїхали в Оперу, де Мерлен мав ложу; там і розмістилася вся компанія. Отож Люсьєн з’явився тріумфатором там, де кілька місяців тому його тяжко принизили. Він прогулювався у фойє під руку з Мерленом та Блонде, він зухвало поглядав просто в обличчя чепурунам, на яких колись не міг дивитися без побожного захвату. Шатле він потоптав ногами! Де Марсе, Ванденес, Манервіль, світські леви тієї епохи, обмінялися з ним гордовитими поглядами. У ложі пані д’Еспар, поза всяким сумнівом, точилася розмова про вродливого, елегантного Люсьєна; Растіньяк пробув там досить довго, маркіза й пані де Баржетон наводили лорнети на Коралі. Чи пробудив Люсьєн у серці пані де Баржетон жаль за минулим? Ця думка непокоїла поета: тільки-но він побачив Корінну з Ангулема і жага помсти знову обпалила його, як і того дня на Єлісейських Полях, коли він спізнав на собі зневагу цієї жінки та її кузини.
— Чи не з амулетом ви приїхали з вашої провінції? — сказав Люсьєнові Блонде, зайшовши через кілька днів до нього додому; була одинадцята ранку, й поет ще не встав із ліжка. — Його краса, — провадив Блонде, поцілувавши Коралі в чоло, — сіє справжню паніку всюди, де він з’являється — від підвалів до горищ, від верхів І до низів. Я хочу вас викрасти, друже, — мовив він, потискаючи поетові руку. — Вчора в Італійців графиня де Монкорне попросила, щоб я вас привів до неї. Ви, звичайно, не відмовите чарівній молодій жінці, в якої збираються вершки світського товариства?
— Якщо Люсьєн буде милим, він не піде до вашої графині, — сказала Коралі. — Навіщо йому тинятися по світських вітальнях? Він там помре з нудьги.
— Ви хочете тримати його під замком? — запитав Блонде. — Ви ревнуєте його до світських жінок?
— Так! — вигукнула Коралі. — Вони гірші, ніж ми!
— Звідки тобі це відомо, кицю? — поцікавився Блонде.
— Від їхніх чоловіків, — відповіла актриса. — Ви, певне, забули, що півроку я була у близьких стосунках із де Марсе.
— Ви гадаєте, дитино, — сказав Блонде, — що я дуже зацікавлений привести у салон пані де Монкорне такого красеня, як ваш милий? Якщо ви проти, вважайте, я нічого вам не сказав. Але гадаю, тут ідеться не про жінку, а про те, щоб домогтися замирення й умовити Люсьєна дати спокій бідоласі, який став посміховиськом їхньої газети. Адже барон дю Шатле з дурного розуму сприймає ваші статті всерйоз. Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і всі завсідники салопу графині де Монкорне переймаються долею Чорногуза, отож я пообіцяв їм примирити Лауру й Петрарку, себто пані де Баржетон і Люсьєна.
— Ага! — вигукнув Люсьєн, відчувши, як п’янка радість утамованої помсти розливається йому по жилах. — Тепер вони плазують біля моїх ніг! Я ладен боготворити своє перо, своїх друзів, боготворити фатальну могутність преси! Але ж сам я досі не написав жодної статті про Чаплю й Чорногуза. Я піду туди, друже, — сказав він, обійнявши Блонде за стан, — атож, я піду, але тільки тоді, коли ті двоє відчують на собі всю вагу ось цієї легенької штуки! — Люсьєн узяв перо, яким він писав статтю проти Натана, й потряс ним. — Завтра ж таки я пожбурю в них двома шпальтами. А далі — побачимо. Не хвилюйся, Коралі! Йдеться не про кохання — про помсту. І я помщуся, о як я помщуся!