— Ось вони, сто франків, Коралі! — сказав Люсьєн, показуючи коханці вісім аркушів, написаних, поки вона вдягалася.
В тому самому піднесеному настрої він легко й швидко настрочив обіцяну Блонде розгромну статтю проти Шатле та пані де Баржетон. Того ранку він утішався одним із найгостріших і найпотаємніших переживань журналіста — насолодою вигострювати епіграму, поліруючи її холодне лезо, яке вгородиться в серце жертви, й на догоду читачам розцяцьковуючи руків’я. Публіка захоплюється витонченою формою та прегарними візерунками руків’я, і вона не помічає підступного леза, не здогадується, що дошкульні, вигострені ненавистю слова завдають безліч смертельних ударів вивченому до тонкощів самолюбству. Це жахлива й похмура радість, якою втішаються в самотині, без свідків, це ніби поєдинок із відсутнім суперником, якого вбивають на відстані клинком пера, так ніби газетяр наділений неймовірною могутністю і здатний домогтись усього, чого захоче, як володар чародійної лампи в арабських казках. Епіграма — це мова ненависті, ненависті, яка виникає з ницих пристрастей, так само як любов поєднує в собі усі високі людські чесноти. Немає людини, що її дух помсти не наділив би дотепністю, як немає людини, котра в коханні не спізнала б насолоди. Незважаючи на легковагість, на вульгарність подібної дотепності, у Франції вона незмінно має успіх. Люсьєнова стаття мала довершити й довершила підступну й лиху роль газети; вона пронизала зразу два серця, вона тяжко поранила пані де Баржетон, колишню Люсьєнову Лауру, та його суперника барона дю Шатле.
— Годі вбивати себе працею, — сказала своєму коханому Коралі. — Їдьмо гуляти в Булонський ліс. Карету запряжено, коні басують.
— Відвеземо Гекторові статтю про Натана. А й справді газета подібна до Ахіллового списа, вона лікує завдані нею ж рани, — сказав Люсьєн, виправляючи деякі фрази.
Закохані сіли в карету і з’явились у всьому своєму блиску перед Парижем, який колись нехтував Люсьєна, а тепер почав ним цікавитись. У Люсьєна голова йшла обертом, а серце повнилося п’янкою радістю від усвідомлення того, що він зумів зацікавити своєю особою Париж, це величезне місто, у якому так важко чимось вирізнитись.
— Їдьмо до твого кравця, коханий, — сказала поетові Коралі. — Треба його поквапити, а якщо одяг готовий — вробити примірку. Коли ти все-таки збираєшся навідати своїх прекрасних дам, то я хочу, щоб ти затьмарив ото чудовисько де Марсе, а також Растіньяка, Ажуда-Пінту, Максіма де Трай, Ванденесів — одне слово, усіх світських чепурунів. Не забувай, що твоя коханка — Коралі! Але ж ти мене не зрадиш, правда?
Через два дні, напередодні вечері, яку давали для своїх друзів Люсьєн і Коралі, в Амбігю ставили нову п’єсу, прорецензувати яку було доручено Люсьєнові. Після обіду поет і Коралі пішки вирушили з вулиці Вандом до Драматичної панорами, повз «Турецьке кафе» по бульвару Тампль, улюбленому за тих часів місці прогулянок. Люсьєн чув вигуки перехожих — вони захоплювалися його блискучими успіхами та вродою його супутниці. Одні називали Коралі найгарнішою жінкою в Парижі, інші додавали, що Люсьєн гідний її. Поет почував себе в своєму середовищі. Це життя було його життям. Спогади про Братство потьмяніли. Великі мислителі, якими він захоплювався ще два місяці тому, тепер почали здаватись йому трохи наївними зі своїми високими ідеями та пуританськими поглядами. Слово «йолопи», цілком бездумно вжите Коралі, пустило паростки у свідомості Люсьєна і вже дало перші плоди. Він провів Коралі до її вбиральні й почав вештатися за лаштунками, прогулюючись там, наче султан, під пестливими й палкими поглядами актрис, що обдаровували його ласкавими словами.
— Треба йти в Амбігю, робити своє ремесло, — сказав він собі.
Зала в Амбігю була повна. Для Люсьєна місця там не знайшлося. Люсьєн пішов за лаштунки і поскаржився, що йому немає де сісти. Режисер, який його ще не знав, відповів, що в редакцію послано квитки на дві ложі, й попросив його покинути сцену.
— Доведеться написати про виставу з чужих слів, — сказав Люсьєн з ображеним виглядом.
— Ви що, здуріли? — сказала режисерові актриса, яка грала головну роль юної героїні. — Та це ж коханець Коралі!
Тоді режисер миттю змінив тон:
— Зараз я піду поговорю з директором, ласкавий пане. Отакі, здавалося б, дрібниці доводили Люсьєнові величезну могутність газети і лестили його самолюбству. Прийшов директор — він заручився згодою герцога де Реторе й балерини Туллії, які займали ложу над авансценою, прийняти Люсьєна до себе. Герцог погодився на це, упізнавши поета.